"Після нас хоч потоп" бо мені не вертатись сюди,
Бо мені не хворіти, нащадкам на стіл не дивитись,
Назавжди́ наживусь, а усе, що за мною – зажди!
Я лишу тобі світ, в целофановий саван сповитий.
Ми природі насипали в очі потовчене скло,
Немовлятам в колиски поклали базальтову вату,
В соцмережах у нас не один гламурований клон –
Ми без шкіри у них, втім, боронимо межі привату.
Після нас... а насправді, що буде колись після нас?!
Ми зайшли як орда, не володарі, навіть не гості,
До артерій землі націдили отруєних мас,
Океан завагітнів сміттям і виношує острів.
Вже онуки не знатимуть, як смакували меди,
Як пили із криниць. І спитають "А хто винуватий?!"
Що немає води – бо діди досягнувши мети,
Замість того, щоб жити, навчили отців споживати.
Наше пекло і деяких з нас не на жарт допекло,
Хоч прогризли тунелі, у космос штрикнули ракети.
"Хай би зараз потоп!" – видихає скалічений слон
І зітхає дельфін, задихаючись рваним пакетом.
Сильно! Та все таки треба не падати у відчай, а щось робити. Навіть, якщо інколи здається, що це вже не має сенсу...Має!Адже, якщо здатися, то легше не буде.