|
Пані Валевська жінка років сімдесяти п’яти, була нашою сусідкою. У недалекому минулому оперна співачка. Подейкували, що співала, навіть, у Паризькій опері. Не знати, якими вітрами її занесло у маленьке провінційне містечко, але жила вона тут давно, самотньо, ані родини, ані друзів. Подейкували, що у неї є син. Але його ніхто не бачив. Начебто живе, не то за кордоном, не то у столиці. І, як казала сама пані Валевська, незабаром приїде, аби забрати її до себе.
Вечорами пані Валевська розучувала арії і цим викликала гнів сусідок.
- О, знову безоплатний концерт влаштовує, краще б щось веселе заспівала, а то пищить, як миша, буркотіли бабусі на лавочці, до речі, такого ж віку, як пані Валевська.
А от пані Валевську бабусею назвати ніяк не личило. Завжди вишукано вбрана, зачіска, манікюр. А головне постава. Побачиш таку і відразу розумієш: особлива порода - королівська.
Приятелювала пані Валевська лише з моєю мамою і тіткою Оленою, мамою моєї подружки Соні. Вона вчила їх пекти за якимись давніми рецептами штрудлі, маківники і сирники. Що то була за випічка! Ласуєш, ласуєш і ще хочеться.
Якось у неділю мама спекла за рецептом пані Валевської сирник по-львівськи, відрізала чималий кусень:
- Занеси, доню, сусідці. Але скажи, що моїй випічці до її шедеврів ще дуже й дуже далеко, хай не судить строго.
Мама, звісно, лукавила. Бо сирник був дуже смачний. Пахнув лимонною цедрою і ванількою на цілу вулицю.
Я гукнула Соню.
- Сонечко, ходімо до пані Валевської, мама їй сирник передала.
Так ми перший раз потрапили в обитель нашої таємничої сусідки.
- Заходьте, заходьте, любі мої, - пані гостинно запросила нас у вітальню.
У великій кімнаті було безліч фотографій, переважно самої пані Валевської у сценічих костюмах. На поличках книжки, усюди красиві статуетки, на столі мережана скатертина.
- Мама спекла сирник за вашим рецептом і передала вам шматок .
- Ось і добре, зараз будемо пити чай.
Пані Валевська принесла із кухні з тонкого фарфору сервіз. Налила в горнятка ароматного чаю. Покраяла невеличкими шматочками мамин сирник, поставила вазу із медовими сотами.
- Я п’ю зелений чай із медом. І вас, дівчатка, навчу, як правильно запарювати чай, аби він став цілющим. Спочатку два рази чайник сполоснути кип’ятком. Потім насипати столову ложку зеленого чаю вищого ґатунку, залити окропом, вкутати чайник і настояти декілька хвилин.
Смачнішого чаю, як у пані Валевської я відтоді ніколи не пила. Чай пахнув літом, ледь підсолоджений медом, бадьорив і додавав сил.
Про сина пані Валевська розмову почала сама.
- Ось незабаром приїде мій син і забере мене до себе. А ви знаєте, який у мене син... Уважний, чуйний і дуже добрий. Він лікар, відомий хірург. Зараз покажу вам його знимки.
Вона принесла великий альбом.
- Тут він у старшій групі. Уявляєте, п’ятирічний закохався у сусідську дівчинку- першокласницю. А тут він з букетом іде у перший клас. А ось це фото з випускного. А отут він студент першого курсу медичного університету, а отут - п’ятикурсник.
На світлинах був такий красень, що я очей не могла відвести, моє серце почало калатати.
" Сонечко, - сказала я, коли ми вийшли з квартири пані Валевської, - Сонечко, я здається, закохалася."
- "Ти з глузду з’їхала, - прорекла моя прагматична подружка, - як можна закохатися у хлопця, якого й зроду-віку не бачила? Любочко, це смішно. Ти ж у мене завжди була поміркованою. Ні, коліжанко, так не годиться!"
Я й сама знала, що так не годиться. Але нічого із своїм серцем вдіяти не могла. Не цікавили мене жодні дискотеки. Усіх, хто залицявся, одразу "відшивала": "У мене є хлопець!" Я стала частою гостею пані Валевської. З будь-якого приводу забігала до неї. Навіть попросила, щоб вчила мене співу. А коли вона розповідала про сина, намагалася, навіть, не дихати.
І ось випускний вечір. Ми із Сонею вирішили вступати у медичний. Моя любов, син пані Валевської лікар, ото буду йому до пари.
Через декілька днів валізи були зібрані. Залишалося найголовніше - попрощатися з пані Валевською і признатися, що кохаю її сина.
- Заходь, Любонько, заходь.
Пані Валевська, як завше, була привітною.
- Я завтра їду вступати у медичний. Хочу бути лікарем, як ваш син. Мушу вам признатися, я давно його кохаю. Нічого із собою вдіяти не можу. Якщо він приїде, передайте йому, будь ласка, ось цього листа, - я витягнула із сумки конверт і поклала його край столу.
Пані Валевська сполотніла. На віях забриніли сльози.
- Що я такого сказала? Невже я цим образила вас? Вибачте... я піду...
- Сідай, розмова буде не легкою. Я здогадувалася про твоє кохання. Давно хотіла тобі розповісти усю правду, але забракло сміливості...
...Я вийшла заміж за інтелігентного і доброго чоловіка, старшого від мене на двадцять років. Він був диригентом нашого оркестру. Я жила за ним, як за кам’яною стіною. Усі мої забаганки виконував. От лиш кохання в мене до нього не було. А де є шлюб без кохання, там буде й кохання без шлюбу.
Я відразу помітила його. Високий, статний, синьоокий красень. Після концерту вручив величезний букет квітів. А в ньому записка: чекаю о восьмій вечора біля фонтану. Я не йшла, летіла. Втратила голову. Кохала так, що здавалося й дихати без нього не можу. Не було сенсу скривати правду від чоловіка. Все розповіла. А він і не тримав. Зібрала валізу і поїхала за коханим у гарнізон. Він був військовим офіцером.
Десь через рік він перший раз мене вдарив. Приревнував. Було якесь свято, уже й не пам’ятаю яке. Усі прийшли із дружинами. Грала музика. Я була на сьомому небі від щастя. І тут до танцю запросив мене майор. Мій коханий перетворився у монстра.Вивів мене на вулицю. Вдарив в обличчя. На другий день падав на коліна, просив пробачення. Я, звісно, простила. Простила, бо кохала.
Надовго його не вистачило. Почав приходити напідпитку. Усе частіше піднімав на мене руку. Синяки ховала під товстим шаром тонального крему. І найгірше те, що я вже тоді була при надії. Знала, що буде син, інтуїтивно відчувала.
У той вечір він знову прийшов п’яним. Кинув мені в обличчя жмут порваних і брудних шкарпеток: "щоб до ранку були, як нові." Розбив моє улюблене горня. Довго не міг вгамуватися, лютував і обзивав мене. Ледве заспокоївся, пішов спати.
Чому я все це терплю? Я, якій аплодували у Паризькій опері, я, з якою за честь було привітатися і вручити букет квітів... У що він перетворив мене? У затуркану й перелякану особу, яка боїться вечорів, бо прийде п’яний солдафон і почне бити... Він вкрав моє життя. Він перетворив його у пекло.
Але я більше йому не дозволю цього робити зі мною! Я взяла ножиці, порізала усі шкарпетки на дрібні клаптики. Зібрала у валізу одяг і вийшла в ніч. Постукала у двері приятельки - дружини полковника. Вона прихистила мене на декілька днів.
Я вже тоді знала, що не буду народжувати від цієї почвари. Через тиждень усе й закінчилось. Гарнізонний гінеколог добре знав свою справу.
... Тоді я думала, що все закінчилось. Але усе тільки починалося. Він, мій син, почав приходити до мене у снах. Я думала лише про нього, бачила, як він росте, як закохується, як мужніє. І щоб не зійти з розуму, увірувала в те, що мій син живий. Знайшла фото одного польського актора, де він від маленького й аж до юності і зробила альбом. Я придумала життя свого ненародженого сина. Мені так було легше.
А тут ти, чисте і непорочне дитя... Я хотіла відкритися тобі. Не змогла. Любонько, якщо зможеш, то пробач мені...
Через місяць ми із Сонею стали студентками медичного університету. Моя любов потрошку згасала, серце уже не калатало при згадці про сина пані Валевської.
А десь через півроку мама написала мені, що пані Валевська померла. Усе-таки її син забрав до себе.
ID:
847083
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.09.2019 13:15:48
© дата внесення змiн: 04.09.2019 13:15:48
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|