Мені хотілося писати як Моне,
Римувати як велична Костенко,
Я постійно казала «мине»,
Як на серці ставало так щемко.
Я жадала пізнать все нове,
Облетіти весь світ літаками,
Та одна мя місцина зове -
ОбметАна товстими нитками.
Лиш у тім заховАнім куточку
Зможу спокій щораз я пізнать,
І лиш там по маленькім шматочку
Зможу душу помалу зібрать.
Там почну я ізнову черкати,
Сторінки шматувать і листать,
Там забуду я слово «чекати»,
Бо почну вже надію плекать.
Там у тихім і теплім гніздечку
Я пізнаю, що саме - той Рай,
Заплітатиму першу вервечку,
А тобі вже скажу я: «Гойдай».
Бо місцина та стане нам домом,
Світлим місцем для щастя і мрій,
Всі проблеми оберну фантомом -
Хай летять і формують свій рій.
Я не хочу писати полотна,
Як відомий поет віршувать,
Хочу зранку щоб кава холодна
Могла швидко мені нагадать:
Про затягнутий спільний вечір,
Про обійми, цілунки і сміх,
Про розкидані всюди речі,
І про кілька ще схожих втіх.
Там у центрі тієї місцини,
Що так манить вже довгий час,
Я не буду читати терцини,
Я буду писати про нас.
Я казала колись: «Ти - сувій»,
І змогла я тебе розгадати,
Не відпущу нікуди, ти мій,
Про місцину нам час вже подбати.
24.08.2019
Гарно! 
