Я кожен день ловлю себе на думці:
Що щастя в цім житті нема.
Живу я посеред безумців.
Рятує світ писемного пера.
Щодня рішучість у мені пала,
Готова вже піти по світу.
І всі думки свої перебира,
Черкаю слово заповіту.
З думками цими ввечері живу,
І мозок тьмарить шлях темніший...
Та мами заповідь згадаю вікову,
Що ранок вечора мудріший!
Я ранком прокидаюсь і дивуюсь:
Чого я досі ще на цій землі?
Сиджу, гадаю й журюсь,
Більше ніхто не рад мені.
І згадую бабусі слово золоте,
Мабуть, усі з цим словом згодні,
Не відкладай на завтра те,
Що можеш ти зробити і сьогодні!
