Чужі люди стають своїми,а свої – чужими. Цей абсурд і є неписаним законом життя. Бо так завжди траплялось…так завжди буде. А ще наше минуле дуже часто стає сьогоднішнім днем. Тільки от що воно визначатиме для нас – то вже загадка.
Добре, коли тобі телефонують, бо просто ти цій людині згадалася, і добре, коли навколо тебе багато горя і лиха. Це життєвий досвід,без нього не обійтись. А от сила його руйнацій і визначатиме рівень твого пізнання.
А все про те, що я досі сиджу біля тієї безлюдної дороги і йде дощ. Я досі маю свій дім і навіть якогось кармічного супутника. В мене досі по-скаженому печуть руки, наче хтось втирає в них покришене скло. І мені приємно зустрічатись з тим старим, легко і якось тепло…на мою думку, то є сам Бог. Було колись він допоміг мені перейти через розбиту навпіл якусь поверхню. Перевіз на залізному ліфті. Наступного дня я трохи не потрапила під машину…Доля меломана.Люди, не купуйте стереонавушники, бо від них світу не чути!..
Нещодавно мені не дали залишитись у раю, не дали його сфотографувати. А там було так гарно…Через 5 днів ми виграємо гроші,через місяць познайомлюсь з тим хлопцем біля церкви. І це так само закономірно, як те,що вранці зійде сонце, навіть якщо ми його не бачитимемо. От тільки перед цим був сон, а вже потім життя, і ніяк не навпаки.
Часом згадуються різні люди…Тоді, коли їх очі сумні, такі рідні і спокійні. В них безвихідний спокій..хтось із них, мабуть, любить мене, чекає і сумує. І я сумую, та якось по-своєму, інакше.
Притупляється деякі почуття…Так завжди буває з часом. Якось байдуже, що йде дощ…Я теж іду і роблю те,що запланувала. Навіщо ховатись десь під магазинами, біля під”їздів?..А всі тікають…НЕ скажу, що приємно, коли наскрізь намокають джинси і здається, що вони такі важкі і зараз впадуть…Та то нічого. Що нам сила тяжіння? Головне, що думки десь далеко,у стані невагомості.
Безглуздо когось чекати…Дві, три години. Просто сидіти і думати. «А може ця людина тут буде йти. А може вона побачить, почує». Та ефект побігшого потягу неминучий. Я завжди запізнююсь. Не встигаю на навчання, на зустрічі, не встигаю дружити, кохати, зустрічати весну, прощатися з осінню… Це схоже на милування кульбабами, коли вони стали пухом. Та головне те, що мусиш вірити – весна ще настане і вони знову заквітнуть,але хто зможе це обіцяти???..
Смішно дивитись на неї, коли вона нічогісінько не знає і довірливо дивиться в твої очі. Що вона там хоче побачити? Сльози? Сміх? Допомогу? Вона не бачить нічого. Колись я бачила в них все…бачила розуміння…це головне!..А ще тисячі дрібниць навколо. В твоїх очах я дивилась на людей, на розбиті вікна…на дощ і сніг. В твоїх очах я бачила весну. Вони були такі правдиві…Хто б міг лише подумати, що насправді це була лише гра…Ні, не гра! Якась беззмістовна терапія для загублених думок. Вони в мене теж були загублені, ще до зустрічі з тобою, але я по це не знала…Мабуть, ти мені не вірив, думав, що то гра…Гра на двох – най вірогідніший варіант. Гра заради двох. Нема переможців. Ми обоє програли.
Куди ти дивишся? В мої очі? Скажи мені, що в них? Що там відбувається? Скажи, бо я цього не знаю…В твоїх очах ті розбиті вікна, уламки моїх ілюзій, твого життя…Ти смієшся в обличчя печалі, ти смієшся в обличчя радості…Що означає цей сміх? Щирість чи вимушеність? Чому нічого не кажеш про неї? Це буде потім…напевно…Твій голос…Що мені робити з твоїм голосом? Треба записати його на плівку і слухати сумними вечорами…Відчувати, що ти поряд, сидиш і розмовляєш зі мною. А я розмовляю з собою, бо ти – то я.
Зупинити ту мить…Про неї знаємо тільки ми…Але для цього ми ще малі, в нас немає тієї можливості зупиняти час. Особливо у тебе. Тобі ще до цього, як до Місяця на велосипеді, а мені як на автобусі.
Якось все виходить не так. Що ви дивитесь і плескаєте у свої долоні? Що ви смієтесь, коли в людини горе? Чому заради вас лізеш на якісь величезні стовпи і кричиш про свою правду, хоча нікому вона не потрібна? А повертаєшся з мішком щастя за плечима. Це неправильно, я знаю. Та щось це змінює…Розумієш це чи ні, а на ті стовпи лізеш знову і знову. І знову ніхто не чує, не бачить, зате плескають, розривають повітря, дивляться на світло і йдуть у темряву.
А ти? Тепер ти можеш розсміятися в моє обличчя і розтерти свої сльози разом з тими згадками і сумнівами по моїм долоням. Можеш битись головою об стіни, а потім лазити по них від тих страждань, бо сам їх вибираєш. Давай,запалюй п’яту цигарку, наповнюй розчаруванням той дим і пускай у небо – нехай літає…
23:23…Кажеш, що можна загадати бажання і у пляшці простягаєш мені свій біль…хочу бути з тобою, як тоді, на мосту, коли марнували свою випадкову самотність.
А якщо йти по вулиці, про щось думати, згадувати дрібниці. А потім пригадати ту зустріч , дорогу, кілометри надій і гіркого присмаку кави на зупинках…ніби величезна, до неба, арфа стоїть прям перед тобою і її такі величезні струни починають тягнутись у різні сторони і перериватись…одна за одною, зчиняючи такий гул, а крізь нього таке ж гучне, несподіване, як хаотична гра тисячі скрипок, чиєсь шепотіння. Думки губляться…Ця знайома місцевість перетворюється ніби на іншу планету, яка ще не заселена…та в такі миті й не розумієш, що тільки наша Земля має мільярдне населення…а інші нульове…Та це неважливо…якісь ніби нетверезі думки всипляться на тебе тим тяжким сміттям у чорних й блакитних пакетах,не дають отямитись. Ти бачиш себе зі сторони, і бачиш, що навколо – нікого. Чому?! Валяється під деревом чийсь розламаний навпіл стільниковий, далі – знову зростає якийсь німий шум, його ніби й не чути, але він явно змушує здригатися все в тобі, як під час землетрусу…
Біжить з крану вода…десь в кімнаті дзвонить телефон, я чекаю…знову чиясь хвороба, чи просто поганий настрій? Не хочу! Я цього не хочу! Не розуміти…не розуміти того, про що вони говорять, про що кричать у свої телефонні трубки, коли навколо бігає ціле місто і про що мовчать як партизани, коли залишаєтесь наодинці. Чи є у цьому сенс? Навряд чи.
І чи хтось колись знайде цей лист зізнання, повного почуттів, переживань..? Навряд чи…
Гидко…Господи, як гидко читати те, що він пише. Він же, звичайно, такий не один, їх тисячі, навіть мільйони. Але те, що пише він таке брутальне й примітивне. Це ніби знаєш як? Рахую до 10…Один. Десять. ось точні схема його дій. Ненавиджу схеми, якісь лабіринти. Ніби тільки я це помічаю, а більше ніхто. Та ні ж, вони все бачать, просто роблять вигляд, що не помічають чи не розуміють. Навчились гарно приховувати, брехати? Будь ласка! Кому від того гірше. Заганяйте себе в кут, бійтеся свого страху, соромтеся свого сорому, зліться на своє зло, і наодинці розумійте своє не розуміння. Так, які чудові ідеї! Друга Біблія життя сучасної людини. Давайте, а я посміюся у кутку навпроти. Посміюся зі свого сміху.
Кімната…розкидані по голій підлозі листи, розмазані чорні чорнила. Напишу про те, що написала…окремо в зошиті після останньої стадії амнезії онукам прочитаю. Зараз ти думаєш, що за дурість? Я теж так починаю подумувати. Дурість всюди. Без неї зараз нікуди, це як квиток до будь-якого куточка планети у будь-який час. Але ж коли у звичайну пластикову пляшку вміщується 300 літрів води це ж цілком непогано, так? Інколи…
Не дивись в очі! Не хочу! Не буду дивитись в твої! Не розумій мене,не відчувай мене. Досить! Цього досить! Я порожня…я порожня!
ID:
86925
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.08.2008 14:58:03
© дата внесення змiн: 01.08.2008 14:58:03
автор: Пчёлка
Вкажіть причину вашої скарги
|
