Привіт. Ти думаєш, хто я?
Подай мені гілку й мотузку, а я розкажу,
Як я тут і чому.
Це буде сумно, але ти не плач,
Не припипяй подавати гілки
І не топчи моїх трав.
Знаєш, колись мій друг пароплавом став,
І пішов у далекі світи.
А я тут на березі вже десять років
Сплітаю з дерев плоти,
Щоб рушити за ним в його безумну путь.
Мені тоді хотілося того ж безумства, сили,
Жорстоких бур, хмарин, натягнуті вітрила і
Крики істеричних чайок.
Хотілося ледь-ледь померти і дуже повно жити,
Зустріти там пірата і з ним наворожити,
Щоб друг шукав мене.
А я б лишила того пірата,
І десь у тумані знайшла б старезний білий маяк,
Який став мені домом.
А друг мій з’явився б за секунду до того пірата,
І врятував би мене від погрому,
І я дала б йому хліба і солі,
І сказала б, що така наша доля - жити вдвох
На старезному білому маяку посеред океану.
Я б кожен ранок йому готувала.
Читала б йому казки і давала б спокій.
Казала б “ти мій сокіл.
Тільки не лети.”
І одного сірого ранку, через десять років,
Я б помітила його сумний погляд,
Його швидкі рухи, його нечіткий силует.
І тоді я б вже знала, що він лиш мій спогад,
Що вплівся у пліт крізь щільний очерет.
Ти вже йдеш?
Не топчи моїх трав!
Я казала тобі, що мій друг якось соколом став?
