« Як добре те що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.»
В. Стус
Робочий день нарешті добіг до кінця і я міг з чистою душею вимкнути ноутбук і піти готувати вечерю. Було вже п’ять по шостій, тож розуміння того, що жити залишалось чотири години, навіювало відчуття безвиході та важкості. На жаль, зітханнями нічого не зміниш. Недовго думаючи, я ввімкнув радіо, що стояло на підвіконні, і взявся нарізати салат. Як добре, що в світі існує джаз.
Чудові, теплі етюди було перервані щоденним вечірнім інтерв’ю. Мене не цікавило що знавець мистецтва забув в програмі «15 хвилин з музикантом», проте все ж здавалось, що ми з ним колись перетинались. Я прислухався, щоб взнати чим живе ця нещасна голова:
—…ну розумієте, бути людиною мистецтва вкрай важко, але ми, плеяда небайдужих самородків, завжди готові нести цей тягар.
— Чи можна набути таких навичок, що й у вас? Чи може будь-хто з пересічних жителів нашого міста, так глибоко відчувати шедевр?
— Як на мене, ні. Розумієте, народжений повзати літати не зможе…
Закипів чайник і я, на щастя, пропустив решту геніальності повз вуха. Дуже смішно, коли слимак розповідає про те, як бути метеликом, та мені з моїм его пінгвіна точно не варто нікого засуджувати. Вечеря пройшла у тиші.
Ніжне, весняне сонце відбивалось у вікнах будинку навпроти. Воно так і манило, вийти раніше, ніж заплановано. Впевнившись, що в мене в запасі є ще година, я покрокував надвір.
Не зважаючи на те, що навколо всі квітли й щебетали, в душі моїй було не весело. Якось все не так. Якось це все не вкладалось у голову. За останні кілька днів я бачився зі смертю частіше ніж дивився у дзеркало, а тут таке безтурботне і щасливе життя. Сміються й плачуть солов’ї…
Після таких частих побачень зі смертю, трохи по-іншому сприймається життя і звичний стан речей. Шкода, що ті, кого спіткає така зустріч, замість того, щоб щось осягнути і змінити, просто заливають своє серце низькопробними благами імперії споживання. Та, що поробиш. Люди різні, у кожного свій вибір. Краще провести відведений час з близькими, аніж губитись у собі та своїх дрібних проблемах. Нарциси з часом в’януть, та столітні дерева продовжують підпирати небеса…
Соковиті хмари скупчувались у щось дивовижне. Сонце готувалось лягати спати. Діти ганяли на велосипедах і щось викрикували. Десь біля лісу затишно тарахкотів поїзд.
Останні події, як ніколи нагадали про війну, та більшість поводиться так, наче її і не було. Мене це гнітить і засмучує. Невже потрібно сім років, щоб навчитись називати речі своїми іменами? Невже потрібно віддати тисячі благородних життів? Блазні, що ніяк не зрозуміють елементарного провокують в мені гостре відчуття ненависті.
Крокувавши вулицею, я спостерігав за обличчями людей. Що якщо їм завтра потрібно буде поставити своє життя на перемогу? Якою буде їхня реакція? Можливо в мене просто параноя, та я не готовий дати скривдити своїх близьких, чого б це не коштувало. Поки на передовій стоять гори, я щонайменше повинен захищати їх тил і робити все, що в моїх силах.
Фіолетова ковдра окутувала помаранчеве сонце, яке повільно тануло на обрії. Я вийшов на міст і стояв роззявивши рота. Яка ж це все таки неймовірна краса. Моїх уст не покидала усмішка.
Прийде час і вона зустріне нас, а поки хай лунає сміх та музика.
Гаї шумлять — я слухаю.
Хмарки біжать — милуюся.
В душі моїй так весело…
25.04.2021
Стаськів М.А.
ID:
912012
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Послання
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.04.2021 17:13:14
© дата внесення змiн: 25.04.2021 17:13:14
автор: Моряк
Вкажіть причину вашої скарги
|
