На вулиці ледь-ледь зорює…
А я вже біля комишів –
Туман над річкою парує,
Десь чути плескіт коропів.
Тож вудки віялом розклавши,
Я в річку ноги опустив,
Приманку розкидав, як завше,
З великим смаком закурив.
Там, де земля зустрілась з небом,
Рожевістю зійшла зоря,
Зашелестіли листям верби,
Росою вкрилася трава.
Червоний сонця край півколом
Неспішно виплив з-під землі,
А я сиджу, як на приколі,
Дивлюсь на поплавці руді.
Сіпнувсь один, звалився набік!
Я вудку вгору – є карась!..
Та не карась, маленький в’язик.
Такий малий! І де ти взявсь?
Качки показують свій норов:
То носом вниз, а то бігцем,
Клопочуться спожитком споро,
Що вкинув я під комишем.
Червоне сонце стало білим,
Над головою – тінь верби,
Біленькі хмарки в небі синім
Пливуть так, ніби дві сльози.
Як добре, лежачи на спині,
Дивитись в небо з-під руки.
Ну що потрібно ще людині?
Я б тут зостався назавжди!
Десь поплавці мої поділись,
Все переплуталось в воді,
Гачки і ліски загубились –
Тепер заховані на дні.
Вкрай зачарований рікою
І первозданністю краси,
Сюди ще повернусь з тобою –
До сині неба і води.
