На моєму серці, як на дверях метро
червоних букв рядок "не притулятися".
З вагону дивлюсь на тихоплинний Дніпро
і лагідніше йому усміхаюся.
Гей, Дніпре рідний, унеси мене геть!
Я стомилась вже трошенько тут.
Унеси, заштовхни мене у круговерть,
забери від зайвих спокут.
Я люблю тебе, милий, і тілько тебе!
Ні за що не віддам твої хвилі.
Не покорить мене ні Кавказ ні Тибет,
Ні Левангеру схили безсилі.
Не піддамся спокусі поринуть в Дністер,
Хоч мені він рідніший до болі.
І не кинусь у Буг, і униз до печер
я не спущуся по власній волі.
Ти єдиний, кому я довірю себе,
Своє серце і внутрішній світ.
Може ти й не притулишся, знаю тебе.
Але ось мій такий заповіт.
18.I.22
Навіть свій заповіт написали! Молодчина! 
