I
Зима, і сніг, і заметіль.
Давно природа спочиває,
А на столі стоїть свіча,
Свіча невпинно догорає.
Стара хатинка все стоїть,
Не похитнеться ні на йоту.
По міцці тій могла і роту
Собі спокійно замінить.
Там за столом, коло вікна,
Старенька жінка все чекає,
Вже котрий день не спочиває
І плаче, й молиться вона.
Вже день і другий не зімкне
Своїх очей і на хвилину
Та все чекає тую днину,
Коли вже син її прийде.
Пішов давно вже – місяць? два?
Та й не згадає вже вона,
Коли ось так коло вікна
Найперше сина провела.
Ось свічка знову спалахнула,
Й, здається, в двері хтось постукав.
Ніхто би не почув і звуку,
Якби та мати знов заснула.
Та звісно, звісно їй не спиться.
Вона чекає лиш на них –
Листи, дай Боже, це не сниться,
Дай Боже, дочекалась їх.
Вже знову сльози навернулись,
Вже знов здригнулася рука.
Живий! Живий! Це не почулось.
Ой, як же довго та ждала.
Вона чекала і чекала
На звісточку хоча б малу.
І вже та свічка догорала,
Та все вона не припиняла
Свою одвічною мольбу.
Нарешті всі її чекання,
Безсонні ночі й місяці,
І днів безмежнеє мовчання
Вже хоть до чогось привели.
Вона тримала той конверт,
А сльози, сльози все лилися,
І сина любого портрет
Перед очима опинився.
Вона розкрила папірець,
На бік вже голову схилила
Й на вогник свічки на кінець
Свій томний погляд опустила.
II
Лист сина
«Пишу тобі я знов і знову,
Пишу і вдень і уночі.
Під тихим спалахом свічі
І під воєнний спалах грому.
Вже неважливо, хто кого,
Вже неважливо, як далеко,
Та я дойду хоч в холод, спеку,
Хоч ту й хатину замело.
Та що ж це, що ж це я кажу,
Не можу зараз повернутись.
Я все ж герой, хоч б не запнутись,
Та я герой і докажу.
Матусю люба, ти не плач,
Прошу я трішки зачекати,
Та мушу землю захищати,
Бо я герой, а не втікач».
Він дійсно вірив в те, що каже,
Він дійсно вірив, що герой.
Ще не була зіграна роль,
І мати знала – час покаже.
Та хоч в своїх очах він був
Вояк, де шлях без вороття,
Та у душі він ще дитя,
Ще мамин погляд не забув.
Ще юне серце калатало,
Ще молодий сочився дух,
Хоч йди й бери у руки плуг
Чи запрягай коней у рало.
Та все це, все це не для нього,
Він хоче буть одним із тих,
Хто в рядах перших, захисних,
Ще завоює перемогу.
III
Шлях додому
Гілки колючі дряпають долоні,
В повітрі запах сосен і вогню,
А на обличчі ні сліда жалю,
Лише жага дістатися до волі.
Злі зарослі пройшлися по щоці,
Залишивши по собі шрами й рани,
Можливо, не зійдуть вони роками,
Та не важливі вже дрібниці ці.
Він йде крізь терни, крізь чагарники
Він йде до цілі, не зважа на втому,
Лише б скоріше опинитись вдома.
Скінчились вже і їжа й сірники,
Та й більше цього – вже скінчилась віра,
Уже надія в серці не живе,
І коли смуток у думках спливе,
Лише любов не опускає крила.
Цей молодий солдат іде додому,
Він повертається із темної війни,
Вже листя опадає восени,
А він все йде – не треба він нікому.
Лише матуся вдома не дождеться,
Лише вона чекає дунь у день,
Її привітне личко, що лишень,
Почує голос сина й усміхнеться.
Він зупинивсь холодний, одинокий.
Він сів, дістав папір і олівець.
Вказав “кому”, “від кого” й на кінець,
Почав свій лист сумний , тяжкий, глибокий:
“Дорога мамо, спиш ти чи не спиш?
Чекаєш чи уже немає змоги?
Чи носять тебе твої кволі ноги,
Чи в ліжку безкінечно ти лежиш.
Я вже іду, я скоро повернуся.
Чекати ще недовго, почекай.
Ти своїх ніжних рук не опускай,
Як прийду, то до них я пригорнуся.
Я сумував, і ти, напевно, теж.
Кажуть, війна – це діло одиноких,
Безжалісних, сміливих і жорстоких,
З коханням в серці в неї не ввійдеш.
Я вірю в те, що правильно вчинив.
Ми маєм захищати рідну землю,
Та вже чуже й своє не відокремлю,
Уже змішались стани і чини.
Таке безглуздя сварки і війна,
Таке бездум’я чвари і образи,
Таке дурне, що не второпать зразу:
“Навіщо людству взагалі вона?”
Війна, ти безперервно губиш долі!
Без перебору ти калічиш їх,
Лише для власних жалюгідних втіх,
Твоїм насильствам годі вже й доволі!
Якби весь світ почув мою мольбу,
Якби до тями вже дійшло любому:
Старому, зрілому чи вічно молодому:
“Пора вже припинити цю війну”.
Він склав конверт, наклеїв зверху марку,
І знову відійшов у дальню путь.
Йому ще довго в мандрах оцих буть.
Він йтиме довго, йтиме до останку.
2018-2019рр
ID:
945816
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика
дата надходження: 23.04.2022 22:52:03
© дата внесення змiн: 23.04.2022 23:03:41
автор: Катруся Т.
Вкажіть причину вашої скарги
|
