Літо сурмить травами, стегна лоскоче променями,
Губить два тіла пахощами, робить їх невагомими.
Мавки й сільвани цілуються поміж дерев примарами,
Духи звірині заповнюють все поміж пеклом і хмарами.
Кличуть нас, мила, духи ці, нашими водять руками,
Роблять німими і кволими, наші лікують шрами,
Груди твої стискає запах зім’ятої м’яти,
Листя меліси схиляється лоно твоє цілувати.
Перлів рожевих полиском, чорних тополь пухом,
Після зими проліском, кожним голодним рухом,
Мнемо дзвіночки й волошки, глидаємо глоду хащі.
Як би не бу́ло добре – буде за мить ще краще.
Більше ні слуху, ні зору – ра́зом пірнаєм у воду,
На глибині вже ні мосту, ні мілини, ні броду.
Німфи сполохані криком, від рику чкурнули па́ни,
Я у твоє волосся вплітаю ці трави рвані.
Спрагло збираю роси, п’ю твій швидкий подих,
І від очей безтямних не відведу погляд.
Вкрита ти лиш лісами, соком й пилком вдіта,
Будеш зі мною назавжди в серці цього літа.