Прийшла до мене Муза й каже:
"Давай удвох в'язати вірш".
Для Музи я щось типу пажа,
Мої думки для неї — гріш,
Тож проти не кажу і слова.
І, тихо взявши олівець,
Я мовлю поглядом: "Готова!"
Сама ж бо думаю: "Капець!"
Чим саме будемо в'язати:
Чи спицями, а чи ж гачком?
Колись мене навчала мати.
Але не вірші. Та й давно!
За нитку взяли собі мову,
Уява нам — за інструмент.
А Місяць сяє вже на повну:
Він, певно, хоче в наш дует.
Нажаль, йому немає місця,
Лиш споглядати може він:
Запалює осяйні іскри,
Та не йому цей фордевінд...
Ми з Музою непереборні,
Щоразу нищимо все зло.
Як Муза до плеча пригорне,
Пишу наступну із еклог.
Склади вив'язую старанно:
Петлю ладнаю до петлі.
Та ось вже скоро буде ранок,
І зникне Муза. А мені
Дістанеться нова робота:
Звіряти рими, схему, ритм...
Якщо не буде все достоту,
Не зійде Муза знов з "гори".
І як же я тоді без неї?
Знайду хоча б одне слівце?
Я Музі вдячна за ідеї;
В момент підставлене плече,
Коли життя в'яжу переказ:
Тамую біль "в'язанням" тим.
Прилинь-но, Музо! Мов лелека,
Весну неси в зажурний дім.
19-21.03.2023 р.
