Звернула погляд на вечірнє небо,–
Зірок розсипались там міріади.
До всіяного золотом безмежжя
Душа злетіла й там уже зосталась.
Чим довше я дивилася на зорі,
Тим більше впевненості набувала,
Що нiби тi зiрки ось зовсім поруч,
Напевне, я б рукою їх дістала.
Як мала я такий незвичний настрiй,
Мені бувало болiсно дивитись,
Як падає зоря; я сподівалась,
Що та зоря не вмерла ще й не зникла.
Що спалахне вона десь в іншім мiсцi…
Але ж не відбулось, не спалахнула,
Лиш слід її ще мить продовжив тліти
На небесах холодних і похмурих…
Серпнева ніч… небес шатро темніє,
Засіяне сріблястими зірками,
Що падають, зриваючись із місця,
Й лишають по собі лиш слід яскравий…
30.08.2019
