Думки чорнилом переходили в слова,
Рядками на листок вони лягали.
Бувало, аж кружляла голова,
Здавалось інші люди їх писали.
Слова кохання розквітали, мов бузок
І навіть пахощі ішли від віршування.
Зплітали ледь розвалений місток,
Дали надію майже згасламу коханню.
Дощем квітневим нібито слізьми,
Були сторінки , що немов ридали.
Топили лід на серці від зими
І громовицею ночами проклинали.
А ще були листки зовсім пусті,
Адже не раз перо до них торкалось.
Але лишались чисті на столі,
Усе на потім знову відкладалось.
Вірвався вітер жартівливо у вікно,
Купа думок здивованих злетіла.
І закружляло по кімнаті, понесло,
Кілька надвір помчали, мов вітрила.
Чом вітер вибрав саме ті листки?
За чистоту і білий колір цноти?
Можливо захотів свої страхи,
Віршами в чистім полі побороти.
Вікно закривши вітер пішов геть,
В кімнаті творчий безлад утворився.
Повітря свіже, але все ж ледь-ледь,
Бузковий запах трішки залишився.
29.03.24р. Олександр Степан.
