Коли ми були малими, а мрії великими,
І лився повільно час ліловими ріками,
Ми спалахи снів у яв кольорову вплітали,
І ми все на світі про себе дорослих вже знали.
І навіть коли ми ще й трохи не вчились читати,
Ми вміли зернятка чудес у долоні збирати.
Губилися в водах дзеркал, з глибини виринали.
І ми все на світі про себе дорослих вже знали.
Літали над клинням дахів, розсипаючи дзвони,
Нам вітер в волосся вплітав пелюсткові корони,
І казки чарівні вночі між тіней оживали.
І ми все на світі про себе дорослих вже знали.
Коли же ми стали великі, а мрій не лишилось,
І пам’ять таємним скарбом у пісках загубилась,
І зникло дитя, що життям, мов люстерками, грало
І вже все на світі про себе дорослого знало.
Та знало воно зовсім інше – миттєве і вічне,
Гру з світлом у калейдоскопі дивин потойбічних.
І треба, як треба ту світлу дитину згадати,
Щоб знову про себе, про справжнього себе все знати.
