Під зливою ́дзеленькає трамвай,
У затишній кав’ярні двом непросто.
Хоч випадково стрілись – серце просить:
Надворі дощ. Побудь. Перечекай
У тебе як? Як завжди… Я? Без змін.
Красива? Та облиш. Дивись у зморшках.
Чи не забула? Ні… Та як же можна?
А сльози? То дощинки вітер змів.
В кав’ярні сухо, душі ж полощуться.
І докором печуть, нащо дощ оцей?
Затихло двом близьке. швидкоплинне бо.
Стікає кущ калини краплинами…
У тихий дощ – зізнання у осені,
Дзеленькає трамвай… каже, досить нам.
Хоч вищерблене все і в зазублинах –
Збираємо у дощ ми розгублене.
Замерзла кава у моїх руках,
І спомини відлуннями доносить,
Морзянкою вмовляє слізна осінь:
Надворі дощ. Побудь. Перечекай…
Минулого німий, гризотний скрін
Сказати б все… Та тиша… безголосся.
Про що ми? Прохолодна нині осінь…
У тебе як? Як завжди… все без змін.