Крок... ще крок... я йду по місту, забрудненому місту. Подих... ще один... я дихаю пилом та газами авто, вдихаю попіл метеликів. Очі... вони випиваю красу звалищ, зламаних дерев, потрісканого асфальту... вони вдивляються в очі інших, в знівечені очі, в очі без суті, в пусті очі пустих людей, заклопотаних роботою, статусом, дітьми які врешті решт виростуть та покинуть їх.
Крок... ще крок... гулке відлуння сигнальників авто у моїй голові, а ще там є місце Дніпру, його лунами. Очі влавлюють коливання синьої далі, руки тримтять від проникливих дотиків хвиль. Я піднімаю обличчя і небо дарує холодні краплини дощу. Вони котяться по не голеним щокам, довге волосся мокне, очі мокнуть, вся душа мокне. А поодаль проходять пусті люди, люди які не плачуть, люди які не вірять, люди які ніколи не підіймають голови, люди яким все одно на чиїсь переживання. Люди, які бачуть молодого юнака стоячого на колінах у хвиль Дніпра під рясним дощем і гадають: " Молодість, пройде, пройде, скоро подорослішає..." і йдуть собі далі, у свій ад. Вони бачать тіло, але не вбачають у ньому так званої божої іскорки. Вони бачать очі але сліпі до сліз. Вони чують крик, але не чують біль в цьому короткому пориві душі. Вони...
Крок... ще крок... я йду синіми хвилями. Подих... ще один... я дихаю синім обрієм. Очі... вони випивають красу вічного. Я не чую галасу, я не бачу очей, я більше нікуди не йду. Я повернувся, мама... зустрічай свого сина...
Дякую
