(голодомор 1932-1933 рр.)
На краю могильної плити
Чорна, наче біль душі, свіча.
Біля неї горщик гіркоти
І ще склянка у якій печаль.
Тільки небо сутінки зів’є,
Вогники заблискають сумні,
Як сюди дорогою снує
Україна-матір в далині.
Її біль прикутий до грудей,
Її гнів, немов голодний пес.
Матір йде оплакувать дітей
І взиває слізно до небес:
,,Діти, соколяточка мої,
Ви не вірте підлим брехунам
Про засухи та неврожаї,
Про важкий економічний стан.
Чи ж не я наповнила поля
Силою пахучої землі?
Чи не промінь сонця забавляв
Кожен колос в кожному селі?
Чи не срібний дощ усе налив
М’якістю небесного пиття?
Сам Господь усе благословив
На добро, на щастя, на життя.
Що ж я бачу на своїх полях?!
Вичахлі від голоду тіла?!
До кладовищ вимощений шлях?!
Біль і смерть у кожного житла?!
Як посміли ниці крадії
Плюндрувати материнський хліб,
Втілювати помисли змії,
Нищити дітей, увесь мій рід!
Чи ж доклали ви до колоска
Хоч краплину сонця чи води?
Чи росу збирали з пелюстка,
Чи вдихали солод у сади?
Хто дозволив вам змінити світ,
Зупинити води джерела,
Потоптати український цвіт,
Погасити часточку тепла?..”
Так ридала мати за дітей.
Цілувала пам’ятну плиту,
Притискала камінь до грудей,
Наче душу чисту і святу.
І не чутно більше жодних слів.
Затаїлась у траві роса.
Десь на сході промінь завиднів,
Освітив ще сонні небеса.
На краю могильної плити
Догорає, наче біль, свіча.
Біля неї горщик гіркоти
І ще склянка у якій печаль...