Давай вловимо те, що парує вночі,
І забудемо розбрат енергій своїх.
Всі вони – протилежність, як Захід і Схід,
А над нами – сузір’я колишніх доріг.
Ми сходили дороги, мов стежки з вина,
Переплутані з межами – в них і за них.
Чи відпустимо те, що належить не нам,
Що само вибирає, кудою іти.
Скільки б зорі не гасли, вони мерехтять,
І блукають у наших серцях мов свічки.
Нас єднає лиш темрява, мертва пам’ять,
Ти мене не забудь, але краще іди.
Відпустити тебе – і забути, як гріх,
Адже надто давно ти належав мені,
Тільки зорі, мов свічки, а зверху – лиш сміх,
Хоч всередині відданість тій же весні.
