Своїм життям ти не нагадуєш принцесу,
Смійся ти, о незрівнянна,
що макарони стали вже делікатесом;
що прокидаєшся із сонцем,
О дитя весни....
Бо вдень ти смачно спиш і бачиш сни.
Що чай зелений, наче простір нив,
якийсь безмежний сум в тобі розлив,
і ти в сумних мотивах так приречено
по клавішах стікаєш в порожнечу...
Те, що в очах твоїх - безодня ігор.
Що сонце в тобі бореться зі снігом,
Що в тьмяних пристрастях своїх
не маєш серця, ані почуттів.
А тільки стоси вирваних віршів.
І ти біжиш в сніги
або в пустелі.
Навмисно будні ти ведеш такі веселі.
Щоб від суспільства назавжди втекти,
ти хочеш в ньому тінь себе знайти
і поховати....
стільки разів отак ховала ти лице,
вже була ангелом і чортом,
що однаково ненавидять себе,
під емопанк, під bash, під шоколад
ти просто злишся, просто знищуєш себе.
