Життєва проза. Краплі дощу стукотять у вікно. Вона чекає. Він не тут. Він далеко, і може навіть не думає… про її думки, про ці краплі на вікні… Пляшка вина. Відкрити б.. і джаз, все скаже за нас. Він пришвидшить час. Літаки… схожі на птахів. Ти знаєш, у них теж є душа, є крила, є очі, очі пасажирів.
А в мене струни. Напружуються і я сідаю грати, щоб зняти цю напругу з їх стомлених нервів…
Ніч. Сюди б ще філіжанку кави. Ах, так, я ж хотіла вина… Та знаєш, пити на одинці поганий смак, а краще сказати – сумний. Вже краще каву… І я питиму цю ніч, вибиватиму літери на клавіатурі, абстрагуватимусь від часу, розчинятимусь у звуках, у світі, що створюю цими літерами.
Я розмовляю ні з ким, ніхто не розмовляє зі мною. Кава і дим цигарок, і мовчання до ранку. І тиха музика, що ллється з-під вій, тягуча і тонка струна забуття… Немає інших настроїв, немає звичок і недоліків, немає днів, на які ми споглядаємо так мляво і зверхньо. .. Я не чекаю. Я не сумую. Я є... І, звісно, моя кава.
Так дивно, найкращі книги, що я читала, немов навмисне, стирають свої обличчя з моєї пам’яті. Вони не залишають імен, не лишають сюжетів і інтриг. Та ці злодії не крадуть у мене одного… За ними лишається смак. Смак. Як ковток вина, як втягнутий кальянний дим. Важко розрізнити, переказати. Легко відчути. І змовчати… смакувати.
Чверть на першу. А я обіцяла собі лягти о дванадцятій. Ми слабкі у наших слабостях…
Я, здається, слабка у ньому. Та що з того… Тут ані вина, ані диму, ані вічності. Тут живуть думки, а вони шкідливі та важкі. І коли стукає серце… коли замирає щось… що не має, що твоє… це вже слабкість. І я визнаю її. Ти в мене є. І руки тремтять. І я ненавиджу тебе, а часом обожнюю…
Та що казати… дощ затихає, годинник цокотить, музика плине… Я не знаю що писати, та і не знаю чого б не написати. Я хочу згорнути простір і перемістити себе у затишний заклад, де живий джаз і м’які низькі дивани, хочу лягти і вдихати кальян, хочу не мати жодної думки в голові, злитися з усім…
Проза життя. Він приходить і ти розумієш, що ви у різних вимірах. Різних світах та настроях…
Сьогодні я зробила помилку. Я віддала свої почуття літерам, свій сум і самотність, бажання бути з ним… відкриваючи себе до останнього подиху серця, стаю слабкою, незахищеною, кидаю тобі слова мого настрою, мого міцного, терпкого суму з присмаком кави… та краще б мовчати. Слова не вбивають. Слова не вбивають, як всі кажуть. Якби вони вбивали, я можливо б побачила інший світ, я б померла… та ні, слова ранять. Слова ранять і ти сидиш та стікаєш ними, цими нікчемними літерами, його поганим настроєм, твоєю відкритістю до останнього… яку ніхто не бачить… яка лишається лише для музики і ночі… яка лишається до четвертої ранку. Слова не вбивають. Слова гояться. Вчать.
А наступний ранок легкий та чудовий. Бо літаки все ж, живі. Бо я сильна і чхати… Я посміхнусь. Я вчитимусь на помилках.
ID:
123531
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.03.2009 12:03:03
© дата внесення змiн: 16.01.2015 10:44:30
автор: Night
Вкажіть причину вашої скарги
|
