- Сталася зі мною одного разу пригода, про яку я й досі боюсь на ніч згадувати, а поки день на дворі розповім її вам.
Трапилось це на початку літа, років так з сорок, а може і більше, тому. Пішов я до лісу, трав цілющих назбирати, бо захворіла сестричка моя меншенька. Іду я по лісу, до кожної травинки нахиляюся, все виглядаю квіточки синенькі, про які мене бабуся вчила. Раптом щось за моєю спиною у кущах шелеснуло, я обернувся, і став придивлятись, що там таке. Але як очі не напружував, так і не зміг вгледіти нічого. Чую зліва такий само шурхіт. Я туди, і нічого не бачу дивного. *Ну – думаю – пташки бавляться, і тільки но хтів іти далі, як вкляк на місці, бо не міг пізнати місця, на якому стояв. Ліс навколо був густий – густий, промені сонця ледь помітно виблискували між густим гіллям тисячорічних дубів, пташки не співали, і жодного звуку не лунало навкруги. Одразу зрозумів я, що то не лісові мешканці бавились, а сам лісовик зі мною зіграв зі мною жорстокий жарт, і закрутив мені голову. *Що робити? Куди йти?* - думав я, та вирішив піти навмання, у сторону де, як мені здавалося, було село. Довго блукав я у сутінках дерев, кликав на поміч, та лише шурхіт гілля під вітром відповідав мені сумно та приречено. Вже й сонце зібралось на спочинок, а все ходив між товстими стовбурами. Десь за спиною кілька разів поухкала сова, і знов тиша запанувала довкола.
І тут я почув музику, яка лунала з далечини. Це була така солодка музика, що здавалось, що це янголи небесні покинули свої райські домівки, і спустившись на землю грають на своїх дивних інструментах. Рішення не заставляло довго чекати, і я пішов на зустріч тій не земній музиці. Серце переповнювала радість, бо я вже не сподівався зустріти живих людей. Так кортіло погрітися біля вогнища, і чим швидше вибратися з цього лісу. Але чим ближче підходив я до музик, яких ще не бачив за стіною дерев, тим сумнішими нотами обростав чарівний звук. Невдовзі сум почали замінювати якісь дивні тривожні ноти, наповнені гнівом та люттю. “Який інструмент може видавати такі жахливі звуки?” – думав я але все одно йшов далі, бо страх залишитись в лісі переборював всі інші почуття.
І от, коли до джерел музики залишилось кроків з сотню, я зупинився. Бо почув людські голоси, що лунали звідкись з гори. Підвівши очі, я побачив двох пташок, що сиділи на товстій гілці. Таких велетенських пташок я жодного разу не бачив у своєму житті. Чорне, наче смола, пір’я злегка відбивало місячне сяйво. Але основна їх риса, яка привела мене в неймовірний жах – це людські голови з довгими чорними бородами. Птахи дивились в даль і розмовляли між собою на невідомій мені мові. Сховавшись за деревом я став розмірковувати над доцільністю моєї подальшої мандрівки. Страшно було уявити музик, до яких злетілись такі слухачі. Виглядаючи з-за дерева я побачив, що птахи свої смоляні крила та чкурнули у темряву, в напрямку лунаючої музики. Повагавшись ще декілька хвилин, я вирішив ще трошки пройти далі. Але не зробив я і п’яти кроків, як почув за спиною швидке тупотіння. Звук був такий гучний, що здавалось, що це табун коней женеться за мною. Відскочивши у сторону я побачив я побачив як повз мене пробіг чорний цап. Розміром він був з добре теля, а біг так швидко, що мені у вухах позакладало.
*Що за чортівня в цьому лісі діється??* - подумав я, і не встиг підняти руку щоб перехреститися, як хтось поклав мені на плече руку. Кров охолола від того дотику, і повернувши руку я побачив стару бабу, миршаву та скрючену, яка дивилась мені в вічі своїм гострим поглядом.
– Чого трусишся? – запитала вона – з дороги збився? Ну йдемо, всі лише тебе чекають.
Не знаю, яка бісівська сила охопила мене, але я рушив вслід старій. За якусь мить ліс перед нами розступився, і я опинився на великій галявині. По серед неї палало вогнище, да таке, що здавалось ледь ледь і небо підпалить. Навколо вогнища сидів люд. Дехто співав, дехто танцював. І тут я побачив великий трон, на якому сидів чорний цап, той самий, що ледь не затоптав мене десяток хвилин тому. Навколо трону сиділи якісь люди у чорних шатах з капюшонами. Але часу розглядатись не було, бо стара вела мене все ближче до вогню. Люди, повз яких ми проходили мовчки підводились і кланялись, спочатку старій, а потім мені.
– Бачиш як тебе всі чекають – прошепотіла мені стара.
Так шли ми ще трохи, і зупинились неподалік від компанії молодих дівчат, що сміялись, і вплітали у волосся різні трави.
– Почекай мене тут, я швидко повернусь – сказала стара, та зникла у темряві.
Тільки-но вона пішла, як я кинувся до дівчат з надією, що вони пояснять, що тут відбувається. Але ті лише голосно засміялись, і підхопившись з місць почали водити хоровод навколо мене. Раптом у голові зазвучав солодкий дівочий голос, що благав покинути всі справи і піти за ним, до нього приєднався другий, третій, і от десяток ніжних голосів співали в мене в голові. Цей спів був такий нездоланний, що я зробив крок їм на зустріч, але тут біля мене вдарила блискавка, і з’явилась стара. Її очі палали люттю, і від того погляду дівчата відсахнулись назад.
– Не чіпати його! Ще буде вам здобич, а він не ваш! – крикнула вона –
а ти – звернулась вона до мене – на них не задивляйся. Нема ще того парубка, хто б з їх обіймів живим би вийшов. Пішли, маю тебе де з ким познайомити.
Ми знов пішли до вогнища, на зустріч нам йшов високий чоловік. Підійшовши до нас він вклонився мені, і тут я помітив, що у нього були цапині ноги.
– Вітаю, друже – звернувся він до мене – Наша родина довго чекала
на тебе.
– Пробачте, але я не зовсім розумію, про що Ви – відповів я.
– Нічого, невдовзі все зрозумієте. А поки почувайте себе як вдома.
Бачу стомились з дороги, сідайте до вогнища.
Промовивши це він повернувся до вогню, і махнув мені рукою, вказуючи на місце біля нього.
Не знаю, скільки часу так просиділи ми мовчки, як жахливий голос пролунав у нас над головами.
– Брати, Сестри, маю честь вітати Вас на святі Повного Місяця. Відпочивайте, розважайтесь, не соромтесь нікого і нічого, хай вогонь ночі палає в Ваших серцях.
Повернувши голову я побачив, що це чорний цап вітає всіх сидячи на своєму троні. Почались співи і танці. Всі довкола наче показились, лише я непорушно сидів на своєму місці і дивився на вогонь. На знаю звідки в руках в мене опинилась чаша, з якоюсь рідиною, здається хтось попрохав потримати, як я почув голос, що наказував зробити ковток. Страх охопив мене, але якась невидима сила схопила мою руку, і піднесла чашу до моїх губ. Неохоче я зробив декілька ковтків. Напій виявився дуже солодким та смачним. Голова моя почала паморочитись, і перед тим як втратити свідомість я встиг перехреститись і прочитати Отче Наш.
Вже лежачи на землі, і не маючи силу поворухнутись я відчув як здригається земля. Трохи відкривши око, я побачив, що наді мною стоїть чорний цап, і ретельно обнюхує моє тіло.
*Дурень, навіщо було хреститися* - почув я його голос - *а міг би стати моїм братом*
Що було далі мені не відомо, бо свідомість покинула мене. Коли я відкрив очі, то побачив що вже день. Пташки співали у небі, а сонце припікало мені обличчя. Підвівшись я побачив, що знаходжусь в декількох десятках метрів від мого села. Радісний, я побіг до дому, і ледь забіг в хату як закляк на місці. На лаві, під вікном сиділа стара бабуся, а біля печі поралася жінка років сорока. Побачивши мене вони почали хреститися, та читати молитов...
Як виявилось після розмови, це були мої мати та сестра, які вже і не сподівались побачити мене в живих, бо не було мене в дома не одну ніч, а цілих тридцять років.
ID:
134024
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.06.2009 11:39:21
© дата внесення змiн: 16.06.2009 11:39:21
автор: Satarialist
Вкажіть причину вашої скарги
|
