Прошепчи вголос останні мрії свого життя
Ми діти привидів, загублених в тіні
Ми кров’ю свіжою споєні до забуття
Нам двері замкнені у світлі й радіснії дні
Чаша вже пуста, облизуєш ти спраглі губи
Сам скоро тінями розсиплешся по дзеркалах
Там міражі, залишені від щастя, будуть
Там мертві душі стогнуть, страчені у снах
Брехнею покриті всі стежки, по яких йдемо
В очах не радість, не печаль, лиш пустота
Лиш тихим голосом тремтячим агонію звемо
Звемо ми смерть, але спасіння цього нам нема
Тіні надходять беззвучно й болюче в думках
І все єство під тиском болю розривається
Світ – наче кулька снігу в замерзлих руках
Сутність реального в мріях втрачається
Без бою, без крові, без сліз і без вою
Ми губимо розкіш останніх краплин на щоках
Залишимось вічно ми мертві з тобою
Вже не відчуємо смак життя на губах
Вже не прокинемось, щоб сонця проміння зустріти
Вже в задзеркаллі лиш тіні одні
В цьому не винні, ми, привидів діти
Чи є спасіння звідси? Ні…