В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
А люди, кому пощастило
страхіття оті пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.
Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?..
Глибоко. Болюче.
Бог народжується, живе, чи помирає - в серці. А глибину його(серця)- не виміряти.
Віктор Ох відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Погоджуюся. Відчуття чи потреба Бога, так як і несприяняття Його, суперечка з Ним, образа на Нього - це щось дуже інтимне. І тут ніяка церква не має вмішуватись.
Ви мені лестите, Вікторе. Я - любитель поезії, і тільки.
