Щоранку кімната наповнюється бажанням знову відчути дотик. Саме його дотик...приємний і чоловічий. Схожий на сміх літа, який довго пам`ятаєш, а наступного чекаєш з великим нетерпінням.
Розсуваючи штору, я потроху згадую його погляд. Це ж сонце дивиться на мене!!! Та, все ж, йому не повторити промені очей МОГО сонця... Моє - воно інше, ніжне, кохане. І, крім того, воно залишається зі-мною завжди: і ввечері, і вночі. Буває, в снах. Буває, на яву...але ж залишається. Тобі до мого далеко, не вмієш...(до сонця)
У нього, у радості моєї, щасливого кольору очі. Не дивно, що бачила вперше такі. Казала ж уже, що він неповторний. А може зустрінуться поглядом наші стежки і ми побачимось випадково ще й нині? Я знаю, знаю, що це лише бажання. Та хочу щодня загортатись у твої карі погляди і неквапливі поцілунки, руками твоїми обіймати свої. Наскільки ж я звикла ніжитись в твоїх щедрих обіймах і, майже засинати на твоїх колінах, слухаючи, тим часом, слова нашого майбутнього. Він тут говорить як же воно все буде колись, а я тихесенько радію в нього на плечі, що воно, майбутнє, буде для нас двох спільним. Одним на два життя...хоча ні - вже на одне: НАШЕ
Спасибі!
