Придбаю колодку собі з надміцного металу,
Щоб не відчинив її жоден з відомих злодíїв,
І душу закрию, щоб більше вона не літала
Туди, де безсовісно нищать останні надії.
Закину ключі до найглибшого я океану.
Він поруч, до речі, далеко шукати не мушу.
Тобі їх не треба. А час заживлятиме рани,
Твоїми руками бездумно знівечену душу.
Кохання розтало зі снігом останнім у лісі,
А віру мою ти втоптала цинічно в болото:
Ти вибрала шлях свій – тепер вже не плач, не молися,
Бо вірність для мене дорожча за срібло і злото.
П'ятнадцять – ти чуєш! П'ятнадцять обманутих років!
Ти кажеш, забути і все розпочати спочатку?..
А я так не можу! Звільнився я від поволоки –
Закрию я душу, ще й зверху поставлю печатку.
Розпочати спочатку-це ненадовго,всерівно,тріщини залишаються,пройде час і спогади заповнюють всі думки,не дають шансу на краще...Удачі Вам чи Вашим образам!
Salvador відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за побажання удачі! Образам - передам при нагоді.
Дякую! Веселого мало... Життя...
Дякую за побажання удачі! Образам - передам при нагоді.
Та й то правда... Ніколи не кажи ніколи...
