я палю тепер виключно подумки
каву п'ю в перемішку з попелом
я ж бо фенікс і мені не в новину
покривати голову сірим саваном…
а очі відкриті, відкриті на повню,
І там хмари течуть, у зіницях застрягаючи
ногами голими, штани закотивши. Коліна
Поломані вітром. А я все тремчу, невіруюча…
А я ковтаю все у цьому світі.
Покірно пережовуючи слину
У цьому, двадцять першому столітті
Страхів і злоби носячи дитину
Під серцем чоловіка з автоматом,
І стягів пики розіп’яті,
І вени роздирає чуттям атом,
І ти шукаєш, як шасі підняти
На злітній смузі кроку в нікуди…
І хмари ті - лише твоя волога,
І випаровуєшся, за крок до біди,
За крок до рядка, якому ймення "дорога
В себе. Дорога назавжди"
Я не пішла. Зіскочила назад,
Пожбурила грааль. Краплиною води
Я впала в власний сад…
І подумки палю…
і пластир на колінах…
То вітер з них видмухував журбу…
Поломані. Як крила. Безневинно.
