День 1...
" Замасковуючи себе від інших, я волію залишитись власне собою, зовсім не зіпсутою й не забрудненою пилюкою зовнішнього світу. Дедалі частіше мені хочеться лягти обличчям донизу в подушку й пошепки розмовляти до себе, щоб нарешті виговоритись. І тільки після такого монологічного діалогу мені стає легше. Я сміло підводжусь, стаю перед дзеркалом - мило собі посміхаюсь і під звуки переможного маршу, що лунають у моїй голові, відкриваю двері в навколишній світ - світ, де я зовсім не та..."
День 2...
" З кожною хвилиною моє серце б'ється все сильніше. Я іду вздовж заквітчаної алеї, втуплюючись в обличчя перехожих людей, і ніяк не можу зрозуміти, чому я не така, як інші? Світ для мене давно зупинився на ноті "до-мінор". Я намагаюсь якось себе реалізовувати, займаюсь якимось начебто важливими справами, але насправді плювати я хотіла на все це. Я лише порвана струна давно закинутої скрипки, яка нахиляється в різні сторони від подуву вітру, ба навіть від людського подиху. І невже ніхто так й не зуміє налаштувати мене так, як треба? Я , мабуть,залишусь у невагомості та непевності все своє життя - таке довге й водночас шалено коротке."
День 3...
" Мої кроки зараз здаються зовсім нечутними. Я не створюю взагалі жодних звуків, наче хтось натиснув на пульті мого керування кномку "mute" й тепер - я лише чорно-біла картинка на екрані старого радянського телевізора "Електрон". Щодня хтось із моїх знайомих бере в руки акварельні фарби й домальовує мені коричневе волосся, ледь червоні губки та очі зеленого кольору, які я так люблю називати "хамелеончиками". Та все це зовсім не надовго. Через декілька годин приходить Він. Бере в руки бутилку ацетону, ганчірку, яка колись була моєю улюбленою білою футболкою та повільними вертикальними рухами змиває ці ж ненадійні й миттєві фарби. Проте мені зовсім не боляче й абсолютно не сумно. Я звикла бачити Його щодня. Він занадто сильно піклується про моє єство. Він - мій вірний депресивний стан.."
День 4...
" Бодай в цю хвилину я не замислююсь над сенсом людського життя. Мені просто хочеться дихати й заглядати у вічі сірому небу, яке невдовзі заплаче слізьми... Моїми слізьми... Та ніхто цього й не знатиме. На моєму обличчі залишаться лише безневинні сліди від дотику осінніх дощових крапель, проте в душі оселяться постійні гості - мої власні нікчемні повії - порожнеча та огида. Люблю їх безмежно... Хоча, вони мене, мабуть, набагато більше..."
День 5...
"Замасковуючи себе від інших, я волію залишитись власне собою... зовсім не зіпсутою..."
