У темному лісі, у маленькому сосновому теремочку жило ведмежатко. Саме воно там жило. Стара ведмедиця покинула його не так давно. Малому ведмежаті бракувало матері. Та й дружити ні з ким не хотіло, усіх проганяло.
Була у ведмежати насінина. Колись ведмедиця вклала в лапу синові і сказала берегти, а при великій потребі ця насінина стане йому в пригоді. Малий ведмедик добре запам’ятав слова матері. Схоже, зараз настав слушний момент, щоб скористатись насіниною.
Ведмежа посадило насінину в землю у невеличкий глиняний горщик. Поливало кожного дня.
Проростала насінина. Все більшими ставали листочки, зеленіли. Вже і перший бутон появився. Невдовзі зелене диво вкрилось дрібним синім цвітом.
За короткий час ведмедик дуже полюбив квітку: розмовляв з нею, співав їй… А коли ведмежа покидало теремок, щоб знайти щось поживитись, квітка в’янула.
Наближався День народження ведмедика. Весь день ведмежа бігало по лісі, збирало прикраси для своєї оселі, всяку смакоту. Ще звечора звірятко почепило гірлянди із шишок, розставило букети із пахучих гілок…
Вранці ведмежа прокинулось із надзвичайно гарним настроєм. Квітка привітала свого друга ще пишнішим буйним синім цвітом. Почали збігатись звірята, щоб привітати іменинника, і ведмедик їх прийняв. Свято вдалось наславу.
У ведмежати появились нові друзі. Та й про квітку він не забував, усюди брав її з собою. А коли хотів когось привітати, дарував синій цвіт.
Так і жили ведмедик і фіалка.