Ти занурюєш моє серце
у склянку з кислотою, що називається "Любов"
І воно шкварчить і пече , і в ньому закипає кров,
Згодом ще додаєш краплинку солодкої пристрасті
і воно горить і палає в своїй невинності...
Але судини в ньому згодом починають тріскати
від твоєї байдужості,
І мучуся я вже другий тиждень
від своєї нерішучості.
І в кінці-кінців перестає існувати в серці життя,
воно згоріло чорним попелом забуття,
але тобі байдуже , що відчуває воно і моє я...
Ти ідеш дальше пустим сквериком, всміхаєшся,
Й звук твоїх каблуків,
з часом, заплутується в сліпих вуличках...і віддаляється,
Й в моїй голові маленька істерика починається...
хоча кому це цікаво що зі мною ...й що дальше станеться...
Закінчиться все, напевно, як завжди... осінньою депресією,
Сидінням на даху з сумними птахами,
Розпиванням алкоголю,
який хоч не лікує від того всього болю,
але допомагає відчути ще глибше душевну рецесію...
І байдуже мені буде на всіх і на все, в цей момент...
бо в цей час я вже буду летіти,
І вітер осінній підхопить мене,
й віднесе до останнього заходу сонця,
де я буду продовжувати жити...
