Краплі осіннього дощу розмивали бруд на вікні автобуса. Вода розтікалася в різні кутки створюючи між мною і світом болотного кольору бар’єр. О, якби ж цей бар’єр зміг не впускати біль в мою душу, якби ж він міг заблокувати доступ брехні, стражданням, зраді...
Він зрадив мене...
Світ настільки низький і лицемірний, що аж страшно жити. Страшно, бо не знаєш, що чекає тебе за рогом. Сьогодні ти щаслива, життєрадісна людина, а завтра... Завтра взагалі може й не бути. Так дивно, серце болить, душа розривається, хочеться кричати на весь світ, та в водночас стало легше, плечі звільнились від невидимої ноші, і просто стало легше. Але чомусь хочеться плакати, точніше хочеться пожаліти себе, погладити, поспівчувати. От тільки навіщо? Зрадив, ну і нехай, сама винна. Закохалася майже одразу, добре не розгледівши віддала своє серце з потрухами і ще й плачу. Не буду говорити, що більше не покохаю, обов’язково покохаю. Десь, в глибині душі, розумію, що ще по справжньому не кохала, але зараз і не хочу відчути це почуття. Якщо зустріну хорошого, доброго, чесного, розумного, до нестями закоханого в мене, лиш тоді полюблю. А такий знайдеться, я впевнена, він десь є.
Заспокійливі думки капали одна за другою на душу мов бальзам, переростали в казкові мрії і потекли, мов струмочки чистої води, в глибокий сон в якому я зустріла його, мого ідеального. Гарячі сонячні промені засліплювали мої очі, я не могла його розгледіти, я бачила сидячий силует, який щиро дивився на мене. Я його не бачила, лишень відчувала добро і любов. Сон обірвався. Я забула про зраду. Я знала - я кохана.
Івана Купала, яке загадкове свято. Скільки таємного і нерозгаданого ховає в собі цей святковий день. Нажаль зараз все менше відчувається магія купальської ночі, але вона нікуди не дівається, вона є для тих, хто вірить. Я поїхала до бабці в село, де-де, та в українському селі, особливо на заході, такі свята проходять за усіма традиціями. Зустріч з родиною, принесла багато позитиву і щастя, ейфорія настільки захопилася мною, що я не ходила, а літала. Моя сестричка схопила мене за руку-крило і потягла знайомити зі своєї подругою. Я летіла за нею, в серці щось лоскотало. Ми підійшли до брами, на подвір’ї було багато люду, якась машина, для мене вони були як в тумані. Тільки один силует я бачила надзвичайно добре, то був він. Він сидів на порозі і дивився на мене. Добро, щирість, любов випромінювали його очі. Не пам’ятаю знайомили нас чи ні, та я знала, що звуть його Андрій, я знала що моє серце належить йому і завжди належало тільки йому. Я вже кохала, от тільки чомусь не могла довго дивитись йому в очі. Його погляд настільки пронизливий, що мені здавалось - він знає про мене все, навіть таке, що я про себе не знаю.
По сьогодні,(ми вже чотири роки разом) він може розуміти мене без слів. Я страшенно щаслива, раніше ревнувала його без усякого приводу, це дуже гнітило нас обох, та одного разу він подивився мені в очі і спитав: «Що ти бачиш в моїх очах?». Я відповіла: « Щастя, любов.». « Що ти там бачиш?» - запитав він знов. Пильно подивившись, я сказала: «Себе». « Очі дзеркало душі , моя душа це ти. Тіло без душі не може існувати.». Після цієї розмови я забула, що таке ревнощі. Я знаю що кохаю і кохана назавжди. І взагалі, вважаю, що я найщасливіша людина в світі, бо кожного ранку, коли прокидаюсь на мене дивляться дві пари таких очей. Мій коханий і наш синочок.
ID:
225201
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.11.2010 12:22:44
© дата внесення змiн: 29.11.2010 12:22:44
автор: Ярина Яра
Вкажіть причину вашої скарги
|
