Переплетення наших душ вважала аксіомою що не потребує доведення. Все було просто зрозуміло:сніжинки на вікні,що слугували мені знаком,безкрайня тиша кімнати в якій блукали ми.
Пізніше наступила весна. Твоя усмішка сяяла для мене. Чи мені так здавалось...І квіти,квіти,квіти...Радість твого весняного воскресіння з полону печалі голосними дзвониками відгукувалась у моїй душі,перепліталась у наших руках та молитві.
Стабільне літо. Коли твоя присутність гріла,іноді навіть припікала,звільняючи моє серце від зимової білизни. Тоді змішувались запахи італьянської піци фруктового морозива та прохолодного чаю,яким ми жили. Поруч,затримуючи дихання,пурхав метелик,який боявся сполохати таке ніжне та урочисте «ми».
Насправді це все обман. Сторінки життя спадають разом з жовтим листям. І ти їх топчеш. Ненавмисне,ненароком,чи просто не помічаєш. Дні стали холодними. Наші з тобою дні стали холодними вже не могла зігріти своє серце теплим шарфиком,а моя душа не вміщувалась в рукавичках…
Я пам’ятаю. Я пам’ятаю наше життя. Я згадую його коли броджу засніженим парком. Пуста. Самотня. А ти десь вдома п’єш гарячий чай з лимоном та говориш з новою весною,плануючи життя. З новою весною,в якій більше не буде мене.
Сніг засипає стежки…Можливо скоро засипле й дорогу до твого серця. Я боюсь. Чесно…Я боюсь,що вже ніколи її не знайду.
