Я боюся писати вірші,
Бо комусь вони запам’ятаються.
Я боюся писати вірші,
Та вони мимоволі з’являються.
* * *
Ти читаєш про себе вірші,
Найзагадковіші із зірок.
Ти і досі не знаєш: "Як пише?" —
Дивачка, від усіх за крок.
Так нестерпно, до голих нервів
Пробирають ті всі слова.
Ти не знала, що хтось повірив,
Бо Ти ж завжди для всіх – чужа.
Ти ж не знала, що вона вміє
Прочитати усю Твою Душу.
Вічні спогади… Вічні мрії…
Ти читаєш про себе вірші.
* * *
Так цікаво… себе читати…
І не збоку, а так, як є.
Бачить зміст отого «кохаю»,
Розуміти: це все – моє…
Як так можна?! Та я ж… мовчала.
А вона моїми словами писала!
Я такого в житті не чекала…
І до останнього в це не вірила!
09.12.10 21:08
Я боюся читати твої вірші,
Бо вони за живе торкаються.
Я боюся читати твої вірші,
Бо в словах тих минуле ховається.