Іноді життя закидає тебе в прірву болю, розчарування і невимовної образи…
Серце крає ставлення оточуючих,невдачі приносять з собою сумні і до болю сентиментальні спогади про минуле, і настає такий момент коли здається кінець…А десь на дні душі тліє недопалок життєвого оптимізму, що випирав з тебе нестримною силою, той недопалок ще жеврів…та ось, нарешті, довгоочікуваний останній і вирішальний бій з життям…бух… Звісно ти програєш .І лежиш ти собі один на ринзі життя і нафіг ти комусь потрібен хоч помри собі тихесенько з розпачу ніхто й не зглянеться на твій біль .НІХТО . А в тій проклятущій голові довбеться собі об стіну смутку те кляте почуття. Здавалося б чого тебе тіпає? А воно , оте прибите горлає:Я ж кохання ти чого?А тобі аж гидко і справа не в тому що ти стала гірше ніж тварина і не маєш уявлення про те велике і чудове почуття . Ні просто знаєш – що якщо відгукнешся то воно ж тебе й доведе до ще хрєновішого стану...
