Ти тут… навколо і повсюди. Ти вакуум, тиша. Густе і в’язке мовчання… воно засмоктує мене, мов болото. Впираюсь у нього пальцями…
А хапатись за що? За роботу? Якщо вона вперто не хоче робитися.
За он-лайн простір – де на кожній сторінці зависло твоє мовчання?
Втрачаю рівновагу.
Ти будуєш стіни навколо себе, заколочуєш вікна... А мені навіщось стає темно
Заростаєш голками…
Так краще тобі… можливо, мабуть так…
Щоб наступного разу було не дістати до того, що всередині – ще живе і тепле…
Так, мабуть це краще…
Дурна, голими руками і далі намагаюсь пригорнути, зігріти ті колючки.
Тиша виступає брунатними краплинами на пальцях.
Бо кому насправді це потрібно?...
Б’є озноб. Сиджу на холодній кам'яній сходинці біля зачинених і заколочених зсередини дверей.
Там, всередині, темно, вогко... і вбивчо тихо…
Котяться сльози, і чутно тільки, як б’ється серце.
З глибин, з-за стін. Здається…
Так зручніше, щоб ніхто не наближався. Не викликав жодної щирої емоції, до якої звикаєш, якої потім бракує. Так зручніш… тоді ніхто не влізе досередини, ніхто не потопчеться брудними підошвами по розкиданих листах і світлинах.
Мовчання – ліки настільки тимчасові… воно не виправляє нічого. А з часом перетворює на попіл. Все, все...
Життям, живим життям рухають лише дії. Поки гориш.
...але чому полум’я свічки пригасає від цієї клятої тиші?...
… свічки, при якій я молилась за тебе
Фото - (С), Борис Віктюк
