В метро урвавшись-наштовхавшись,
остатки струшуючи сну,
ми потрапляли в ескалатор,
все швидше, швидше…
А-а-а!!!
Вона…
Стояла біля цих течій,
і,
роздивляючись в обличчя,
будила в кожному з нас жалість…
Одвічну…
Ми озиралися, але…
Як заворожені всі, йшли,
проскакуючи в поїзди,
і все неслися,
хто куди…
А згляди билися об скло.
А лиця зморщувались в злість.
- Допомогти, допомогти б!
Але, невільники невдачі…
Все далі, кривлячись, неслись.
…Та, відійшовши враз,
помалу,
дивилися удалину…
І кожен згадував з любов'ю,
та ще й, з найлегшою печаллю
її протягнуті лабети,
її заплакане обличчя…
Її всю…
………………………………………………………………………….
Ми схоплювались посеред.
Запитували сам себе.
- Що, що було це?
- Згин кохання?
І що дало б нам всім втручання
у фатум серденька її…
Та не знайти нам було більш…
Її…
Пішла…
Пішла!
ПІШЛА!!!
………………………………
Пішла,як нібито
…ПОМЕРЛА.
