IV
Флора обережно поправила картину на стіні і відступила на крок, задоволено її розглядаючи. На картині прекрасна оголена жінка купалась в морі разом з велетенським срібним драконом.
Флора була щаслива. Вчора на вернісажі її картини користувались шаленим успіхом. Всі були в захопленні. Нарешті, перед нею відкриються нові шляхи!...
Джон Сендел вийшов з кімнати і зіткнувся в коридорі з Лейсі. Вона усміхнулась кинула на нього хтивий погляд і, вихитуючи стегнами, пішла далі. Джон подивився їй услід і схиливши голову підняв одну брову. Він спустився в хол і побачив сестру.
– А, Джоне! Вчора ти зірвався до сходу сонця і кудись зник на цілий день. А сьогодні хочеш проспати сніданок? – Флора усміхнулась, підійшла і поцілувала брата в щоку.
Сендел здвигнув плечима і промовчав. Він прокинувся вже давно і дві години сидів у кімнаті в трансі глибокої медитації.
– Ну і де ти вчора був? – запитала Флора.
– Так... Дивився, що змінилось у Тусоні за ці роки.
– І що ж?
Джон подумав про Дейлу, про старого Роджера Вуда, про свого вчителя Кацутакі. Він відвернувся до стіни і втупився в картину.
– Та ні. Майже нічого. Все по-старому... Скажи, – Сендел розглядав оголену жінку на картині, – це ти найняла Лейсі служницею?
– Так. Щось трапилось?
– Ні. Просто вона дуже... гм... ефектна. А в тебе чоловік... Я маю на увазі... У вас все о'кей?
Флора раптом розсміялася.
– Вона мені позує, Джоне, – Флора кивнула на картину, повернулась і пішла вздовж стіни, торкаючись рам рукою. – А за Стівена можеш не хвилюватись – він кохає тільки мене, – вона знову засміялась.
Сендел криво усміхнувся і опустив голову...
Вони снідали у великій їдальні, сидячи навпроти одне одного.
Флора час від часу кидала погляд на брата і усміхалась. Іноді вона не могла повірити, що він сидить перед нею. Тільки її очі говорили їй про це: підвівши голову, вона бачила, як Джон плавно і без найменшого шуму робив за столом необхідні маніпуляції виделкою, ножем або чимось іншим.
– У Стіва дивна робота, – раптом озвався Сендел, глянувши на сестру. – Вчора він працював вночі, сьогодні вдень.
– Так, – Флора здвигнула плечима. – У нього непостійний графік... А взагалі я не дуже цікавлюсь його справами. Ти б краще сам поговорив з ним, розпитав. У тебе з ним є, напевно, багато спільного.
– Можливо, – кинув Сендел.
Раптом до них долинуло легеньке цокання і в їдальню забіг чорний дог. Його погляд зупинився на людині з чорними очима. Пес сів на задні лапи, уважно вивчаючи Сендела.
– А ось і твій Кор! – вигукнула Флора. Вона взяла зі столу невелику кістку і кинула її собаці. – Тримай, чудовисько!
Кор глянув на Флору, на кістку і знову втупився в Джона. Флора нахмурилась:
– Це ж треба... Ти якось дивно на нього впливаєш, – вона переводила очі з собаки на людину і назад. – Що відбувається?
Сендел глянув своєму псові в очі.
– Ну? Скажи їй, що відбувається!
Той не сказав нічого. Він ніби неохоче відвів очі в сторону і винувато забурчав.
Флора підняла брову і глянула на брата. Сендел поплескав себе по нозі, просвистів пташину трель, яка була добре відома його псові. Кор мов загіпнотизований підійшов до полковника і сів біля його ноги. Джон повільно встав і відсунув стілець. Пес раптом стрепенувся, відскочив вбік і, притиснувши вуха до голови, вилетів з кімнати, мов ракета.
– Та що з ним таке?! – Флора витріщилась на брата.
– Думаю він мене боїться...
– Боїться?! Дурниці! Ти ж його виростив, ти його єдиний господар! Як він може тебе боятись? Ні... З ним щось сталось...
– Навпаки, Флоро. Це зі мною щось сталось...
Сендел стояв, опустивши руки, і не дивився на сестру.
– Мабуть, я привіз з собою щось... З тієї війни... І Кор єдиний, хто це відчуває і боїться цього. Поки що єдиний...
Флора встала з-за столу, підійшла до брата і, обійнявши його ззаду, притиснулась до його плеча.
– Заспокойся, Джоне. Для тебе війна вже закінчилась. Все буде добре. Забудь про це. Просто забудь...
Джон Сендел стояв в парку біля свого дому з заплющеними очима. Він глибоко вдихав запахи дерев, і спогади, немов сни, прилітали і відлітали одні за одними...
Сендел раптом зрозумів, що він щось втратив. Втратив назавжди... Це "щось" було частинкою його душі, частинкою його минулого і можливо навіть майбутнього. Це було щось таке, з чим він народився і жив багато років, щось, що підтримувало його і тоді, коли він почав займатись цим страшним бойовим мистецтвом...
І ось тепер це "щось" було втрачене... Сендел відчував це, навіть не розуміючи, що саме він втратив. На його місці не залишилось нічого... Хоча він знав, що це не зовсім так. Бо як тільки з його душі або з його свідомості щось щезало, – йому на зміну приходила Пустота... Всеохоплююча і всепоглинаюча... Це заспокоювало Сендела. Але іноді він цього боявся...
Джон ступив кілька кроків від дому і заглибився в парк. Гігантські секвої обступили Сендела, старі поважні ялини простягали до нього свої зелені лапи, мовби вітаючись з давнім другом. Високі сосни кивали йому пишними кронами. З середини парк зовсім не виглядав невеликим.
Сендел вийшов на круглий втоптаний майданчик, повністю засипаний бурою хвоєю. Він встав в його центрі, заплющив очі і різко вдихнув наповнене пахощами повітря. Знову спогади... Він надто довго не був вдома.
Повільно обертаючись навколо себе, Джон піднімав погляд все вище і вище поки не торкнувся ним неба. Небо так само рясно було вкрите хвоєю, але зеленою, а не бурою, як земля під ногами.
Полковник усміхнувся. Вже багато років відколи існує це місце тут панують сутінки. І падає хвоя. З неба на землю.
Іноді Джону здавалось, що ніхто і ніщо не зможе цього зупинити, знищити це або хоча б зрозуміти...
Це як шум водоспаду або як нескінченний рух хмар по небу... Спостерігаючи це, людина відчуває, як мало відведено місця і часу для неї у цій круговерті, ім'я якій – Вічність... Це можна зрозуміти будь-коли і будь-де. Досить лише уважно придивитись до того, що оточує...
Сендел знову встав в центрі майданчика. Він почав рухатись.
Рухи плавні, як течія води і водночас непохитні, як камінь... Рухи ніжні, як дотик кохання і вбивчі, як холодна сталь... Це був свого роду танець. Легкий та безшумний. Танець Добра і Зла, Світла й Темряви, Життя і Смерті... Танець абсолютної гармонії і єднання з природою. Здавалося, що сам Час зупинився десь поряд і зачаровано спостерігає за людиною з чорними очима...
– Містер Се–е–енде–е–ел!
Джон відкрив очі і прислухався. Лейсі обережно пробиралась через густий парк, розглядаючись на всі боки. За нею ліниво плентався Кор.
– Містер Се–е–енд–е–ел! Ау–у–у! – Лейсі зупинилась на круглому майданчику, вперши руки в боки і крутячи головою. Сенделу відкрився чудовий вид на її глибоке декольте. Кор недбало понюхав землю і позіхнув.
Полковник відпустив руками гілку і беззвучно приземлився позаду собаки. Можливо запах, а можливо щось інше змусило Кора все–таки повернути голову. Несподівано побачивши Сендела там, де його щойно не було, пес від страху рвонув вперед і збив з ніг Лейсі. Та злякано зойкнула і впала на землю.
– Кор! Ах ти ж негідник! – Лейсі загребла жменю хвої і кинула навздогін собаці. – Незграба!
Зрозумівши, що він накоїв, Кор швидко і спритно, як для своїх розмірів, ковзнув під велику ялину.
Лейсі раптом знову скрикнула, бо Сендел тихо підійшов ззаду, схопив її і поставив на ноги.
– О, містер Сендел! – Лейсі усміхнулась, поправляючи розкішну зачіску і стріпуючи хвою з уніформи. – Звідки ви взялися?!
– Ви ще досі не знаєте звідки беруться люди? – стурбовано запитав Джон. – Це дивно...
– Я мала на увазі... е–е... – Лейсі усміхнулась і махнула рукою. – Не має значення, – вона кокетливо глянула Сенделу в очі. – Місіс Джорімел попросила мене знайти вас.
Джон уважно вивчав її обличчя.
– Час обідати, – продовжувала Лейсі спокусливим голосом. Вона впритул наблизилась до Джона, і її подих обпік йому лице, – а ви, містер Сендел, вже засвоїли звичку не з'являтись за сімейним столом, – прошепотіла Лейсі. ЇЇ груди, які явно не вміщались у відведене для них місце, м'яко торкнулись полковника. – Ти багато втрачаєш, Джоне... – її рука ковзнула вниз і Сендел здригнувся. – Дуже багато...
Джон повільно підняв свою руку і торкнувся нею шовковистої щоки Лейсі. Вона всім тілом подалася йому назустріч, закрила очі і, закинувши голову назад, різко вдихнула через напіввідкриті спокусливі губи.
Рука Сендела ковзнула по ніжній шиї Лейсі і зупинилась. Він нахилився, забрав руку і прошепотів дівчині на вухо:
– Обід охолоне...
Лейсі повільно відкрила очі і нікого перед собою не побачила. Вона розгублено оглянула майданчик. Дерева глумливо дивились на неї зверху вниз. Лейсі стиснула кулаки і завила з відчаю.
Раптом одна з маленьких ялинок дивно затряслась. Лейсі усміхнулась.
– О! Ти хочеш продовжити там? Що ж, я не проти, – вона високо підтягнула свою спідничку і, вихитуючи стегнами, рушила до ялинки.
Дерево знову сіпнулось і з гущавини назустріч Лейсі радісно вискочив Кор...
ID:
245363
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.03.2011 21:05:06
© дата внесення змiн: 06.03.2011 21:05:06
автор: Corvin
Вкажіть причину вашої скарги
|
