Судьба згоріла в полум'ї спиртів.
- Гик!
Не виражаючи ніяких відчуттів.
- Гик! –
Щоб вижити, потрібно було вранці
все це
стягнуть з лиця…
І до кінця!
Розсовуючи губи в
– Чи-і-з! –
та очні яблука пустивши зверху вн-и-и-з,
- Гик! – обминаючи немов у тісті щоки,
Та язиком важким, як бовкалом при клацнувши,
на всі чотири боки,
цідити, зуби крізь,
луду змертвілого сучка,
щоб звузить в жах застиглої зіниці…
Квадрат.
І доки
– Гик! – виходити на вулицю, хоч так,
– Гик! - було не можна, аж ніяк…
Бо…
Як…
Як від собак…
Скажених…
Із переляку кожен в знов зустрінутих
– Гик! – шарахав…
Та, доволі…
Контактувати і зі мною приречений,
сунув в долоню гривну, долар, ієну, і…
– ГИК! –
відплигував, щоб воші не нахапати.
О-о-от…
Як
похмелившись…
А після дозою добової залившись.
По саму пичку…
ЗДОГАДАВСЯ!
Що…
Потрібно було зачинять з кінця,
як звично,
заміс благопристойного обличчя!