Чи то приснилось, чи то ні?..
Одначе вдалося зненацька,
Потреба скрізь ваги пройти:
Своїм єством – життя і часу.
І поклав я на таріль
По праву руку – розум й силу
По ліву – свій нетлінний Дух
І відпустив терези вміло
І споглядаючи на те
Яка ж із сил піде до низу
А думка мозок все гризе
Де ж я? Де руки, ноги, тіло?..
Де те, що в «СОбі сподоБАв»,
Що звик щодня з собою нести.
Де ж мій, біологічний «храм»?..
В яку таріль його занести.
Де ж та стежина, де діла?..
Де цвіт натхненної роботи.
Світлиця справ, плодів життя
Де дух ВЕселіє в турботі.
Де та прекрасна сторона,
Моїх уяв, трудів старання.
Чим я себе переконав:
«…Моє життя, «святе» й охайне.»
Де ці плоди, що ваблять зір?..
Пробуджують в душі наспіви.
Де ж це велике, гарне де ж?..
Його чомусь ніде не видно.
Лиш забур’янені поля,
Розбиті, «вітхі недострої».
Й якась, навкруг заТемна мла,
Якийсь нечистий вітру подих.
Щось скрізь порито, тріпотить,
В паперах брудних обіцянок.
І лише де ніде «свіТИть»
Промінчик сонця на полянах.
Отак поглянувши, жахнувсь…
Можливо все це, лиш уявно,
Можливо це, чужого суть.
Бо ж я живу, неначе справно.
Сім’я, родина, діти, храм
Все наче добре в моїй хаті.
Та все ж в душі чомусь бур’ян,
Розбиті ставні, дах дірою
А вітер віє як буран,
Й несе той бруд весь за собою...
Лиш курява з недобрих справ,
І обіцянок наді мною.
Можливо це, тільки моя,
Уява, смуток, страху очі.
Можливо й так…
Та все ж така?
Картина точить і твій мозок:
Яке життя, які плоди?..
Які споруди, надбудови?..
І де ті правильні ваги,
Щоб зважити себе…І долю...
Чому так мучить це мене?..
Мабуть пора прозвітувати?..
Життя і час – терези є…
А що покласти – мусим знати!