Тупо вбиваю свій час на ніщо. Депресивний пофігізм і небажане небажання щось бажати. Повне позбавлення часткового усвідомлення самоусвідомлення без оптимістичного погляду на майбутню самореалізацію. Бунтарний традиціоналізм із задушеним повстанням десь глибоко всередині. Гордість запихає саможалісливі думки якнайдалі. Вивчаючи тріщині на стелі розумієш що не хочеться нічого розуміти, абсолютно і категорично. Словесна абракадабра заплутано підтверджує незрозумілість безнадійно ненадійного бездійного байдикую-чого? стану. Марна гіперболізація недовершених думок, недо… недорозумію, недохочу, недомірію, недоживу. Суцільне недо безцільного переіснування. Пере-думати , пере-писати, пере-жити,пере-слухати, пере-горіти . Надмірна безмірність недо і недостатня кількість «саме того,що треба». Промазав…промахнувся…проїхав…пройшов…прочитав…прослухав…пролетів… пропустив… провтикав… отак і прожив. Про все і про всіх окрім «саме того», а може «саме Того»? Може… Але, може, можливо, напевно непевно, але неймовірно невизначено. Незрозуміла словесність суперпростого думкоіснування з абсолютно ясним діагнозом, але занадто завчасним, запізнілим, забутим, захованим, закоханим самоегоїзмом. Отут-то класно було б зробити нав*язливо правильні завчені висновкофрази з маскою доброзичливо-лицемірної посмішки самому собі, але самофальшивість самообману дістала до самосвідомості і самовираження вперто пручається з безнадійною надією на щось. Щось… Хтось…Колись…Десь… Може…Буде…Хотіти…Забути…Дурницю…і…просто жити…
приємно таке чути, дякую 
