мене нема... я ніби чорнильна пляма... що існує з букв моїх повідомлень і віршів...
іще я пустий звук... що складається з вібрацій у чиємусь телефоні
мене нема… я ніби збір емоцій, які показує приблуда-актор…
і душі моєї нема. вона застрягла у чистилищі совісті, між раєм і пеклом людських нарікань
і тіла мого нема. воно – подих вітру у темну ніч, що не має сутності і виміру… лише відчуття присутності… і все…
мене нема… я спогад у чиїхось думках, звук на чиїхось устах і сльоза на маминих щоках…
мене нема, бо весна втратила мене у ту пору, коли я мала народитися, а я не з’явилася і не відродилася…
мене нема… бо колись в листопаді листя замело мої вбогі сподівання на щастя, і я втратила свідомість від глухого болю і відчаю, що долинав з мого розтрощеного на друзки серця… і мене тоді не стало…
мене нема… а чи з’явлюся я ще колись?
… лише у сльозах люблячих людей, у усмішках теплих весняних вечорів, у думках приголомшених чиєюсь красою диваків, у мимовільному подиху вітру, що розвіватиме колосся на полях…
може колись я з’явлюся…