Хлопчик асоціювався в мене з блакитним кольором. Можливо, через колір його очей. Вони були надблакитними, особливо на фото. У житті це був неохайно вдягнений підліток. Можливо, через бідність, а можливо, через те, що це для нього не мало значення. Якби я його не знала, подумала б, що він художник. Йому, як і програмісту, бракувало хіба що бороди хD Але він виявився фотографом. До того ж із претензією на самопальну професійність: Зеніт, плівка та неординарне бачення світу. Як сказав би мій друг-барабанщик - пі_зда-набор:)
У першу нашу зустріч він здався мені чарівним. І я вирішила відвести його до стандартного місця для першої зустрічі - цвинтаря. Хлопчик виявився одним із небагатьох людей, кому це місце по-справжньому припало до смаку. Він був у захваті від краєвидів, а я була у захваті від нього. Проте подальше спілкування поступово споганило враження від першої зустрічі.
Нажаль, Хлопчик застряг у підлітковому віці й до сих пір там перебував. Якби від цього віку в нього лишилися ці божевільні ідеї та мрії, було би просто супер. Але до цих чудових речей додався підлітковий максималізм у своєму максимальному прояві. Напевно, перманентно невимите волосся було одним із проявів постійно зростаючого бажання не бути таким, як усі.
А ще я ніяк не могла уявити, що для нього являють собою стосунки між людьми протилежної статі. Ані серйозні, ані вільні. Занадто він був "не такий". Можливо, я би пісялася від його поглядів на життя та др_очила би на його ідеї років у 15, але не зараз. Ок, я так само можу піти до магазину та вилити собі на голову літру кефіра. Але я вже ніколи не зрозумію цього гіпертрофованого бажання відрізнятися. У мене воно вже деякий час назад еволюціонувало в природнє бажання бути собою. І не обов'язково для цього малювати довкола очей чорні овали тінями та олівцем чи вішати на себе якомога більше всілякого залізяччя щодня. Хлопчика було шкода, тому що я розуміла, що через свої підліткові забобони він наврядчи зможе знайти своє щастя. І я тут не про перманентний дітородний орган жіночої статі поруч. Коротше, "жалка пацана"...
Потім ми гуляли ще кілька разів. Під час однієї з прогулянок ми сиділи на даху мого будинку та розмовляли. Мова зайшла за вегетаріанців. І тут мені чомусь здалося, що Хлопчик був вегетаріанцем, хоча в ході розмови він не сказав нічого такого, що могло би його скомпрометувати. Я вирішила перепитати, а Хлопчик дуже здивувався, тому що дійсно виявився травоїдним. Проте до того, як я запитала, він мені про це нічого не говорив, ба, навіть не хтів говорити. Та як же я раніше не здогалалася, що вегетаріанство було ще одним підтвердженням його "інакшості":D
Особисто я не можу жити без м'яса і не вважаю це чимось поганим. А от на вегетаріанців дивлюся нетолерантно косо. Особливо на вегетаріанців пубертатного віку. Адже всі ми знаємо, що в м'ясі є певні білки та інші поживні речовини, необхідні для розвитку швидкозростаючого організму. А що може вирости з організму, який не отримує всіх необхідних речовин? Як співається в пісні: "Думайтє самі, рєшайтє самі..." До речі, така з натяком радянська пісня з двояким продовженням: "...імєть ілі нє імєть". Та ми зараз про вегетаріанство та вегетаріанців. Відтак, я притримуюся думки, що вегетарінці не їдять тварин - вони їх об'їдають. Мені зовсім не шкода тварин, яких вирощують для філе, бо я не бачу, як їх убивають, а бачу вже готові страви.
Так само я не розумію тих грінпісівців, котрі закликають не купувати шуби з натурального хутра. Це ж смішно! Ну не куплять декілька людей ті нещасні шуби, то куплять інші. А якщо не куплять і попит від цього дійсно впаде, то вийде, що мало того, що бідолашні тваринки несправедливо померли, так вони ще й дарма померли. Бо виріб із їхніх останків не приніс нікому жодної користі. Бєда-бєда, огорчєніє... - сказав би домовьонок Кузя з одноіменного мультфільму. Але відважні грінпісівці продовжують боротися за те, аби жорстокі люди не носили шкурки вбитих тваринок, а просто викидали їх. Чи закопували. Ну, то як кому більше довподоби.
Щось я забулася про Хлопчика. Так от. Іще одного разу я завітала до нього в гості. Змовчу про те, що в снігопад я мусила за його онлайн-вказівками шукати його місце проживання серед вечірніх дворів одного з лівобережних районів Києва. Коли я все ж таки дісталася його квартири, мене нагодували тим, що з вигляду нагадувало суші, а на смак було як пінопласт. Проте похвально було те, що Хлопчик приготував усе це "добро" власноруч у накуреному стані. Про те, що він до мого візиту встиг скуштувати конопляного диму, я дізналася тільки з його власної розповіді. Ну не вмію я відрізняти неадекватних людей від адекватних! Але я ввічливо зжувала декілька цих аморфних кавалків рису з солодким перцем усередині та сказала, що більше в мене не лізе. На диво, я залишилася живою після такого частування.
Потім він пропонував слухати якусь андерґраундну музику, яка за аморфністю свого звучання нагадувала аморфність смаку приготованого ним їдла. Минуло декілька годин, але зі всього візиту мені найбільш запам'яталися ті харчі. Тому що ті ідеї, якими він намагався зі мною поділитися, мій мозок відмовлявся перетравлювати так само, як організм хворого на булемію відмовляється перетравлювати їжу. Він знову був у своїй шапці, яка приховувала тотально жирне волосся. А я сиділа, дивилася на нього й думала, якого біса він марнує таке шикарне тіло?! Він міг би бути фотомоделлю, йому навіть пропонували цю професію, але він відмовився, бо це, бачте, протиречило якимсь його принципам чи поглядам.
Думала я про це все й зітхала. З ним можна було б дружити, але коли він починав ділитися черговою ідеєю, голова просто вибухала. Мені було важко. У спілкуванні ж я перш за все ціную легкість. Тому я пішла додому. А по дорозі думала про те, що скоріш за все бачила Хлопчика в останній раз. Із власної волі. Так трапляється, що навіть із картинкою часом буває неможливо спілкуватися.
ID:
253817
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.04.2011 20:45:44
© дата внесення змiн: 14.04.2011 20:46:05
автор: Елена Краевская
Вкажіть причину вашої скарги
|
