як воно – знати усе, й не вагаючись, йти?
небо упало й до гір безпорадно приникло,
ніч у саду, і остання доба до мети,
слухає світ, плачучи, гефсиманську молитву.
плавиться камінь... їдка елеонська роса –
ні, то не сльози, то дар висоти найвірнішим.
зараз відійде архангел, бо час твій настав,–
завтра тебе він прийматиме трішечки іншим.
нам бракуватиме слів і відкритих очей
там, де за душі людей в смерті вигравши битву,
всесвіт вустами своїх розіп'ятих дітей
все ще шепоче твою гефсиманську молитву.
На цю тему писати важко, людство вже дві тисячі років говорить, пише, творить
шедеври мистецтва про це.
Вам вдалося говорити про це щирим віршем, чистим серцем, простими і водночас сильними словами.
Радію і тішуся за Вас!
Дякую Вам!!!
olya lakhotsky відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, Олю...
то я саме це і хотіла сказати у цьому вірші, але воно якось надто стиснуто вийшло - що все це повторюється, без кінця повторюється чи то в світі, чи в окремій людині – у кожного в житті буває своя гефсиманська молитва.
Може, тому ми щороку це святкуємо - не тільки, щоб пам'ятати.
якось так, ну навіть не знаю, - красиво, не можу передати словами, просто емоції
olya lakhotsky відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я розумію... я сама вчора, дописуючи цей вірш, ковтала сльози, щоб ніхто не бачив...
я дуже рада, що щось подібне можна передати словами. Я розумію, що це ще дуже невдало, невміло - ну ти сам розумієш, я ще лиш вчуся на чарівника
Але дуже дякую за підтримку!