Настає ранок… Місяць закінчив свою благородну справу і разом із зорями пішов на спочинок. Вони ж слухняно закрили свої, сяючі мерехтливим вогнем, очиці , погасли. Світанкове небо починає світлішати і на обрії вже зливається з засніженою землею.
Неначе в білому мареві стоять чорні стовбури дерев і, як мертві, не ворушать своїм віттям. На білому,як цукор, снігу спокійно лежить сіра тінь від дерев. Земля , вдягнута в шати білого пухкого снігу, ще спить зимовим тихим сном… Як гарно навкруги!
Дороги, наче встелені чистим вибіленим полотном оздобленим сірими смужками стежок протоптаних в пухкому снігу,здаються довгими килимами.
Тихо… Будинки ще сплять під сумною вартою чорних нерухомих дерев. Лише де-не-де заблищить веселий вогник світла в оселі дбайливого хазяїна.
Повітря прозоре, чисте й свіже. Інколи легесенько пестує обличчя тихий подих звідкись виниклого, холодного, морозяного вітерця.
Як хороше!
Січень 1993р.