Дуже часто сидячи ввечері на підвіконнику і вслухаючись у вечірню симфонію міста,я ставила собі запитання,на яке ніяк не вдавалося знайти відповідь...Чи кохала я по-справжньому?...Чи може то було просто захоплення?...І все здавалося якимось далеким і відносним...Почуття якісь були,це точно...Але що це було?...Чи то була любов,яка може стерпіти все,чи просто звичайне захоплення,якому необдумано сказане слово може все перекреслити?...А потім я зустріла тебе...Я закохалася!!!...От зараз згадала про тебе і посміхнулась...Тепер я справді кохаю...Кохаю по справжньому,так як буває раз у житті...Тільки з тобою я зрозуміла різницю...З моїми колишніми було все банально просто...То було звичайне непереборне бажання всіма силами втримати цю людину поряд з собою...З тобою все інакше...Коли тебе немає поряд і ти десь далеко,то перша думка не про те з ким ти зараз і чим займаєшся...А про те щоб з тобою все було гаразд і щоб у тебе все добре складалося...Я настільки тебе люблю,що готова відпустити,лиш би ти був по справжньому щасливий...Це та любов,яка може творити дива і приносити щастя нам обом ...Це та любов,якою я люблю тебе...
