Бачиш — степ.
Понад степом туман тече.
Мокрий писок кладе на моє плече,
Важко дихає, ніби безформний звір,
Пригашає імлою зір.
Цегляним ланцюгом вперезавши степ,
Височіє похмурий мур,
Що колись був у сні моїм; а тепер
Я стою до нього впритул.
Вогка цегла, слизька від цвілі. Жахи дрібні
Слимаками прозорими вештають по стіні.
Поясни, що мене привело сюди,
Що робити - шукати двері чи вздовж іти?
А стіна така, що моторошно торкатись.
Вдариш вістрям, здається - стане ропа текти.
І незримий за мною промовив слова жорстокі:
“Хоч пройди крізь стіну. Ніщо по обидва боки.”
І загусло сире повітря в легенях, мов
Крижане молоко. Почулось відлуння кроків:
Хтось пішов.
Тут не страх потойбічності давніх міст,
Де живі й тілесні лишили свої оселі,
а зостались привиди пам'яті, майже видимі крізь
Смуток каменю;
Не ворожа велич пустелі
Чи лісів та гір, де відчути можна, як б'ється
десь у плоті землі нелюдське полум'яне серце.
І не страх небуття, як тамує щемливий біль
Те знання, що тебе не стане, та буде щось по тобі.
Це відлюдна смуга, кордон моєї провини,
І за нею не видний шлях зі страшного сну.
Це в мені межа - навиворіт серця стати,
Досхочу роздивлятись, донесхочу споглядати
Незворотність її існування й цього причини,
Каяттям невимовним отруєну пелену.
Не гукай мене, я вже не відаю де я, де.
Бачиш степ? Понад степом туман і туман іде.
