Моє минуле дихає сьогоденням, осінніми дощами, холодними зимовими снігопадами, поривами свіжого весняного вітру та свіжоскошеної літньої трави.
В кожній мрії, яка яскравим променем прорізує сіру буденну порожнечу, вчувається смак життя, того життя, що вирує за межею порожнечі.
Погляду замало землі, замало неба, він впирається об моє незнання і відбивається під різними кутами від граніту моєї обмеженості.
Ох, як би мені хотілося розширити межі забороненого і дозволеного! Переступити через мораль і обмежену самосвідомість, але при цьому залишитися собою. Бо коли кисневий голод підкрадається серед юрби, то в горах, серед дзеркальних кришталево-білосніжних вершин його має бути достатньо. Бо іноді для того, щоб щось побачити, потрібно просто закрити очі. Бо часто щоб перемогти треба здатися.
Після кроків справжньої людини залишаються глибокі сліди, однак хвилі змиють ці жалюгідні залишки людяності без особливих зусиль. Моє минуле сповнене страждань за зниклими слідами моїх ніг.
Погляд падає на дно прірви, однак йому не дано його дістатися. Слова зриваються із вуст зграйками сполоханих птахів і зникають за холодним обрієм ночі. Ночі, в якій ніхто не обійме, не втішить, не зігріє, не вкриє цілунками стражденне серце...
Холодної самотньої ночі...
Після чергової спроби дістатися руками зірки я гублюся в геометрії всесвіту. Мене засмоктує чорна діра буденності, руки шукають, за що б їм вхопитись, аби лише не впасти в обійми самотності, втриматися у міжзоряному просторі невагомості. Померти зараз і в цьому місці чи підтримувати у собі життя апаратом штучного дихання?
Я відпускаю руки...
2008р.
