В магічнім колі осені стою
І потяг запізнілий зустрічаю,
Що душу нерозтрачену твою
Везе до світом проклятого раю.
Я вирватись так хочу і втекти,
Але і залишитися водночас,
Мене причарував осінньо ти,
Лишив вогонь шукати серед ночі.
Та холодом лиш віє звідусіль,
Ти привид мого серця – не торкнутись…
І непролитих сліз так ранить сіль,
Думки мої журливі каламутить.
І тягне до землі, і тягне ввись,
І розриває це тяжіння навпіл!
О привид мій, чи ти прийдеш колись,
Чи від бажань залишиш тільки попіл?!
Дозволяється,звісно...Але ж я повинен був,як критик,до чогось причепитись
Гарний вірш!Дуже гарний!
Для твоєї творчості взагалі критиком бути неперспективно:роботи мало!
Лілія Ніколаєнко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я так люблю контрасти й оксиморони!А в цьому вірші їх вдосталь!
Тільки от в передостанньому рядку зміни,будь ласка, "о привид мій" на "о привиде"!
Чудовий вірш!
Лілія Ніколаєнко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А хіба не дозволяється вживати усічену форму звертання?? Мені один член спілки таке говорив