Покинута на роздоріжжі,
Наївна й стомлена душа,
Жадала впасти у безодню,
Аби не бачити це світ…
А мрії що бились об стіни,
Холодних наче лід,
Сходили з розуму й щосили,
Кричали в замкнутих думках…
Та завжди де заходить сонце,
Де просиналась ніч німа,
Зливались у єдине ціле,
Добро і зло у снах моїх…
Але ніколи не здававшись,
Я йшла вперед без запитань,
Аби довести своїй долі,
Я не з слабких й не відступлюсь…
Із серця викинула геть,
Як чорний попил із очей,
Той черствий погляд,
Злі думки
Все що здавалося брехливим…
Ілюзії що це кохання,
Дали задуматись мені,
Що стало вирішальним кроком,
Закреслить все і йти вперед…