Вона носила квіти у волоссі
І усміхалась перехожим просто так.
Вона була щаслива в цій дорозі,
Їй раєм був квітчастий тихий парк.
Однак в природі повелося -
На зміну літу лине осінь.
Коли його зустріла, то здалося,
Що все, чого хотілося, - збулося...
Тримаючи за руку, він вів її
Стежками, укритими осінніми листками,
Співаючи її улюблені пісні,
Чаруючи віршовими рядками.
Вона була готова думати: сам Бог
Створив його, бентежного, для неї.
Вже вірилось, що завжди будуть вдвох.
Та раз приніс він жовті орхідеї.
Здавалося, то лиш нічний кошмар.
Та не змогла вона його позбутись.
І руйнувала все, немов привиддя хмар,
Не здатна почуттів його збагнути.
Невже, невже він врешті-решт пішов?
Вона ж його напевно надихала?
Невже б він кращу в світі цім знайшов?
Адже й вона вже серцем покохала...
Він повернувся, тихий, мовчазний,
До слів не прагнучи домішувати болю.
І був ще більше дивний, не такий,
Якому довіряла душу й долю.
